Невже я в Тибеті? Від несподіваної думки лякаюсь сама себе: мабуть це мені сниться. Вщипнула себе за руку так сильно, що на місці болю залишився синець. Якщо ж це сон, то чому він триває так довго? За якусь мить остаточно переконуюся, що то не сон… Міська вуличка, якою йду в пошуках місцевого храму, настільки вузесенька, що на ній годі розминутися двом особам, не те що візкам. А тут ще цей дурнуватий віслюк. Зупинився – й ні руш з місця. Ніби віслюкові щось заклинило. І головне – в очі не дивиться. Голову опустив мало не до колін, а ти що хочеш, те й роби. Господар, який на ньому сидить, довго не церемониться. Хапає свій нехитрий клунок – і гайда пішки. Однак і це на віслюка не вплинуло, він продовжує вперто стояти посередині вулички, заважаючи ранковим перехожим. Лише ченці на цю живу перешкоду ніяк не реагують. Тутешніх ченців ні з ким не сплутаєш: у них специфічний червоний одяг і джапамали ( вервиці) в руках. Якщо йти за ними, то, напевно, легко можна вийти відразу до монастиря. Але ж цей віслюк… Обережно обходжу його зліва, тримаючись рукою за скелястий виступ гори. Справа – не ризикую: там відразу прірва. Мало що може встрелити тій впертій худобині в голову. Береженого, як-то кажуть, і Бог береже. Ще крок, ще один… Нарешті, вдалося, зітхаю з полегшенням. Але остаточно розслабитися не встигаю. Дурнуватий віслюк несподівано оживає і… починає бігти вперед. Відстрибую вбік і притискаюся до холодного каменю. Віслюк, кумедно щось викрикуючи, встигає зачепити собою кожного, хто трапляється йому на дорозі. Але не тому, що так йому хочеться, а тому, що дуже вузько.
Перегляньте також:
- Українська краса на службі перемоги: в Тернополі відбудеться благодійний захід «Традиції як тренд UA»
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
Фото: Валентина Семеняк
Невже я в Тибеті? Могутній вселенський дух, який невидимо сочиться від Гімалайського кряжу, пронизує наскрізь моє тіло, душу і дух. День у Тибеті надзвичайно короткий: височезні гори – найперша перешкода для сонячного проміння. Але такого проміння як тут, ви ніде більше на Землі не побачите. Жовтогарячий диск сонця поступово викочується із-за найвищої точки і торкається своєю серцевиною однієї з гірських вершин… Ще якусь мить – і воно впирається своїми сонячними грудьми у гірський сніго -вибілений шпиль… Вкриті снігом гори, що здавалися холодними й недосяжними, враз ожили, зарухались, засяяли кришталево, заструменіли сяйвом. Світ довкола заполум’янів, заграв срібними барвами. І відразу в уяві – неперевершеної краси картини великих Реріхів. Стою, мов вкопана, приголомшена красою. Такого Сонця я ще не знала ніколи! Велике й недосяжне, воно плавно піднялось над небокраєм і… вибухнуло Світлом над індійськими Гімалаями. Приходжу до тями і карабкаюся вузесенькою вуличкою вгору. Обабіч сидять продавці з крамом. Чого тут тільки нема! Можна купити все, починаючи від свіжої городини і закінчуючи дорогими коштовностями. Будиночки, немов ластів’ячі гнізда, кумедно поприліплювалися до підніжжя гір. “А якщо землетрус?” – подумки запитую навіщось сама себе і залишаюсь без відповіді.
Фото: Валентина Семеняк
Круті східці несподівано виводять на подвір’я перед буддійським храмом. Краєвид звідси неперевершений! Будівля храму за периметром обрамлена золотистими металевими діжечками. Нараховую двадцять одну. Сідаю в кутику і починаю спостерігати за життям храму…
Фото: Валентина Семеняк
Невже я в Тибеті? Звертаю увагу на сивочолу “парафіянку”, яка ревно молиться, високо піднявши руки: “Ом Мані Падме Хум” («Моя воля завжди з тобою, вийди з пітьми і найди Бога у своєму серці»). Після цього жінка відсуває на вервичці намистинку і швидко вісім разів лягає і встає на повний зріст на дошку, яка лежить на землі. “Це ж скільки разів їй доведеться отак лягати і вставати, якщо на вервиці аж сто вісім намистинок? Хоча… Це ж гіперсупер- профілактика від остеохондрозу! – дивуюся своєму відкриттю”. Тибетці підходять до кожної діжечки, розкручують її і голосно шепочуть: “Ом Мані Падме Хум”. Мою увагу привертає схимник. Він смиренно сидить у позі лотоса немов закам’яніла статуетка Будди. Збоку здається, що зовсім не дихає. Дихає чи не дихає? Здається – ні. Глибока медитативна молитва. Це та священна мить, коли можна наблизитися до Божественних енергій і зануритись у світ блаженства. На схимникові старенька полатана одіж. Дуже старенька і дуже полатана. Латка на латці…
Фото: Валентина Семеняк
До речі, у Тибеті «буддою» називають людину, яка завершила свій життєвий цикл, відробила свою негативну карму і готова перейти на інші рівні буття. Дві з половиною тисячі років тому в Індії жив дуже багатий юнак, який був принцом, а потім відмовився від усього, що мав. Його звали Сіддхартха Гаутама. Він досягнув просвітлення. Але люди частіше згадують його не на ймення, а – Буддою. В Тибеті кажуть, що всі люди мають прагнути стати “буддою”, щоби досягти цього стану. Будда – це не ідол, а нагадування нам, ким ми можемо стати, якщо будемо духовно вдосконалюватись. Отаке диво. Невідомо звідки з’являється моя подруга, яка чудово знає англійську. Вона тицяє мені якийсь путівник і каже: “Дивись, їхні заповіді схожі до наших християнських. Не можна нікого вбивати, навіть комах, не можна красти, не можна займатися розпустою, не можна обманювати, не можна про інших говорити погано, не можна марнувати час і лихословити, не можна заздрити, не можна видавати бажане за дійсне…”.
Фото: Валентина Семеняк
Мій погляд знову прикипів до схимника: “Дихає чи не дихає?”. Якщо самозаглиблено вдихати першу половину Ісусової молитви (Господи, Ісусе Христе, сину Божий…), а другу (спаси і помилуй мене) видихати в серце, це також буде медитація, яку християнські монахи називають стяганням Святого Духа. “Латка на латці. Видко старець живе поза законами матеріального світу. Одяг старенький, але напрочуд чистий і акуратний”.
Фото: Валентина Семеняк
Учора нам пощастило побувати у жіночому буддійському монастирі. Черниці добре знають англійську, то проблем у спілкуванні не було, принаймні для моєї подруги (я ж у школі вчила французьку). Тибетські черниці всі голомозі. Чому вони так стрижуться? Незручно про таке запитувати. Але на зріст маленькі й усі – мов на одне лице. Одягнуті в туніки вогняного кольору. Моляться сидячи. Багато читають священних манускриптів, що записані на дерев’яних дощечках і обгорнуті жовтогарячою тканиною. У кожного своє місце і своя дощечка…
Фото: Валентина Семеняк
Старець продовжує непорушно сидіти. Цікаво, скільки часу він це робить? А одяг… Невже старцеві вранці не холодно? Адже латка на латці… А може, він загартований так само, як ті жінки з монастиря, котрі в одязі з короткими рукавами і з непокритою головою. Це при тому, що навіть мавпи здригаються від холоду і пересуваються зграйками, тулячись одна до одної – так набагато тепліше. “Боже, латка на латці…”. Може б, йому одежину якусь купити…
Фото: Валентина Семеняк
Коли згодом ми піднялись і попрямували до виходу, подруга шарпнула мене за рукав: “Дивися, встав”. Вона мала на увазі схимника. А й справді. Але що це? Той чоловік ішов прямісінько до нас! Порівнявшись, тихо щось сказав англійською. Я нічого не зрозуміла, але краєм ока побачила, як в моєї подруги запаленіли щоки… “Що він тобі сказав?” – я помирала від нетерпіння. “Не мені, а тобі. Він сказав, що ти йому заважала молитись і своїми “латками” його просто дістала”. Трохи згодом незнайомий чоловік догнав нас і тицьнув якийсь папірець:
– Там ви можете купити одяг для того пана. – Сказав – і щез з перед очей, ніби його й не було.
Це мене остаточно приголомшило. Щоб аж так читати мої думки?!
Вивчаємо зміст папірця і шукаємо крамничку за вказаною адресою. Знаходимо дуже швидко. Заходимо… Назустріч нам виходить власник крамнички…той самий схимник! Тільки цього разу на ньому добротний одяг і… без жодної латки! Він помічає на моєму обличчі розгубленість і каже: – Латки – це мої духовні сходження, які я долаю щоразу, коли перебуваю на молитві. Після кожного такого одкровення я нашиваю собі латку, щоб пам’ятати про цю мить і надалі не розслаблятися…
– Ну то що? Купуватимете для пана одяг? – запитав у нас схимник і його очі запроменіли смішинками. Принаймні, нам так здалося. Господи, невже я в Тибеті?
