«Коли Господь хоче,то змінює лад природи, тому я не вірю у випадковості, просто треба навчитися бачити знаки», – любить повторювати єдина в Україні монахиня-капелан сестра Симеона. З 2001 року Надя Довганюк – ім’я монахині у миру – послушниця сестер Василіянок у Великих Бірках. Через 6 років вона отримує ім’я Симеона і повністю відрікається від своєї волі, – пише zaxid.net.
Перегляньте також:
- ЗСУ готують новий формат контракту привабливий для молоді
- Презентація книги «Замки Тернопілля» об’єднала місцеву інтелігенцію
Фото: zaxid.net.
Фото: zaxid.net.
Не хотіли брати до війська
Вона вирішила записатися в добровольці, втім, у військкоматі, побачивши, що психолог Надія Довганюк насправді є монахинею Симеоною Довганюк, від її послуг відмовилися.
Тоді один дзвінок знайомого священика змінив плани сестри Симеони і з добровольця вона вирішила перекваліфікуватися на капелана.
«Хтось може молитися, а мені Бог дав щось інше – я можу лікувати душу». Це було не раптове рішення на дозвіл стати капеланом монахиня чекала місяці. Адже священики-чоловіки на війні – звичайна річ, а вона стане єдиною і першою жінкою в Україні, яка займатиметься цією справою.
Спершу сестрі довелося взяти дозвіл у верховного архієпископа Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука, аби покинути закритий монастир у Великих Бірках на Тернопільщині, і вона цей дозвіл отримала. А далі були тривалі дискусії і пошуки роботи.
Перші два місяці – справжнє пекло
«Проблема була в тому, що я жінка, я монахиня. Мої настоятелі і капелани – мудрі люди, вони розуміли , що відправляти мене на «передок» – дуже небезпечне рішення. Адже я наголошую: я Жінка, і байдуже, у що я вдягнута і що на мені хрест, навпаки, в таких ситуаціях це поглиблює цікавість і загострює інтерес до жінки-загадки, жінки-заборони. Ніхто б мене не слухав, я б не рятувала душі, а могла б їх ще більше згубити, і я це розуміла».
Капеланська рада при Міністерстві оборони категорично відмовилася пускати сестру Симеону в зону АТО. Але не відмовила їй стати капеланом. Ще кілька місяців їй шукали роботу і знайшли – сестру призначили психологом і капеланом у шпиталі в Черкаському – закритому військовому містечку на Дніпропетровщині, усього за кілька десятків кілометрів від війни.
Військова частина А 16-15 захована далеко в сосновому лісі. У 2014, коли сестра приїхала в госпіталь, який належав цій частині, він був просто форпостом для всіх поранених. Допоки налагодили всю медичну систему, спершу бійці потрапляли саме у шпиталь Черкаського, а отже, до сестри Симеони, яка стала тут медичним капеланом.
Перші місяці у військовій частині для монахині із 20-річним досвідом психолога стали справжнім пеклом. Поранених везли і вдень, і вночі. Робочий день Симеони тривав по 24 години: її викликали серед ночі, аби заспокоїти і втихомирити бійця, поки лікарі готують операційну. Сестра тримала за руку в найважчі хвилини, а коли наставало затишшя, протирала залиту кров’ю підлогу (адже поранені тоді лежали і в коридорах), підбирала гранати та набої у приймальній і несла їх у відповідну кімнату, а потім зачинялася у своїй келії-кабінеті і плакала.
«Це було настільки важко, що багато хто казав мені тоді: “Залиш це все, якщо не можеш. Ти зможеш їм допомагати і молитвою”. Але це викликало в мене зворотний ефект. Не я обрала цей шлях, а Бог вибрав його для мене, а отже, немає нічого, що не під силу мені».
Зняла чорну сукню і одягла військову форму
Переламний момент сестрі відкрив очі і на те, що не тільки поранені потребують її допомоги. У Черкаському дислокувалися і військові, які проходили навчання і звідти вирушали в зону АТО. Більшість із них були мобілізовані, але до того ніколи не воювали і не мали жодного бойового досвіду.
Тоді вона вперше за 20 років зняла свою чернечу сукню і вдягнула військовий одяг. На полігоні не розповідала про Бога, та й завдання було інше: вона піклувалася про тих чоловіків і хлопців, в очах яких бачила страх. Сестра розповідала про стрес, як із ним боротися, що боятися не соромно, і всі ці сотні мобілізованих її слухали.
Там у формі вона була психологом. Але багато хто з бійців дізнався, що вона монахиня. І лише з їхньої ініціативи вона починала говорити про Бога, або ж виконувала свої безпосередні обов’язки капелана.
Сестра Симеона як монахиня не може сповідати, відпускати гріхи та уділяти інші таїнства, як це роблять священики-чоловіки, але вона готує людину до цього. У монахині навіть є похідний варіант каплиці, як і в кожного капелана.
Живе Симеона в келії на одному з поверхів шпиталю. Це номінальна келія, адже кімнату відпочинку для монахині переобладнали з медичної палати. Тут лише лікарняне ліжко, стіл, одна тумба і кілька стільців. У монахині немає ані власної ванної, ані власного простору. Вона, як і всі, хто лікується у шпиталі, приймає спільний душ і споживає їжу, якою годують хворих. Вона постійно на виду.
Робочий день розписаний по хвилинах
Її робочий день починається о 6 ранку. Вона встає і молиться, на це в неї лише одна година, адже госпіталь прокидається о 7 ранку. А далі – робота з пацієнтами, розмови, психологічні тести, характеристики, і все це в круговерті звичайного світського життя. І лише після 22.00, коли лікарня засинає, вона знову стає монахинею. Вона не відвідує щодня церкви, як це всі зазвичай уявляють, бо на це не має ані часу, ані можливостей. Сестра каже, що це лише візуальні приклади її відданості Богу, а вона за стільки років життя в монастирі навчилася бути вірною своєму Обранцю і без цього.
Автор: Ірина Папірник
Фото і відео: Віталій Чвак
Монтаж: Ростислав Подолець
