«Десь там далеко, на Волині зродилась армія УПА», – співається у відомій повстанській пісні. Ця пісня вкотре нагадує землякам легендарних героїв, що волинський край був колискою визвольних змагань українського народу, краєм вільних та відчайдушних борців за волю України. Прикро, що саме легендарна Волинь нині стала оплотом «руського міра» і московської церкви, яка цей «мір» активно пропагує. Саме на Волині на Тернопіллі знаходиться найбільше парафій та церков країни-агресора. Але сьогодні мова йтиме не про московську церкву, а про героїчну сторінку боротьби волинян з москалями у п’ятдесятих роках минулого століття, – пише Народне слово.
Тоді, сімдесят три роки тому, волиняни рішуче боролися з московськими зайдами-визволителями, які тоді, так само, як і сьогодні на Сході – облудою, кров’ю та тортурами впроваджували свій новий лад. Минули десятиліття, а методи «роботи» і «перевиховання» незгідних, як у тодішніх, так і у сучасних катів українського народу залишились незмінними – такими ж жорстокими. І хоча минуло так багато часу, і зайди робили усе – вбивали, вивозили на Сибір, ламали фізично і морально, аби тільки стерти з пам’яті народу правду про справдешніх героїв нашого краю, нав’язати нам придуману ними, фальшиву історію та облудних героїв – генетична пам’ять незнищенна. Промайнули роки, пішла у небуття радянська репресивна імперія, яка, неначе у жорнах, перемолола на порох мільйони життів українців, але пам’ять про ті жахіття, як засторога нащадкам, високими козацькими могилами та хрестами пам’яті по селах, хуторах та урочищах взивають до нас, живих, пам’ятати і не прощати того, що вчинили з нашим народом московські кати. Чимало таких відомих і невідомих могил, де поховані замордовані повстанці, є на території Збаразького району, зокрема й на Вишнівеччині. Два тижні тому, під час масового вшанування загиблих повстанців у Бодаках, в урочищі Зімне, загал дізнався про ще одну забуту сторінку нашої недалекої історії.
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- Графік вимкнення світла на Тернопільщині на 22 листопада
Сімдесят три роки тому в урочищі Зімне під час облави на повстанські криївки загони МДБ та НКВС вбили 48 упівців – 36 одразу(закидавши гранатами криївку), для трьох хлопців криївка стала не лише місцем смерті, а й могилою, дванадцятьох, яких захопили непритомними, після допитів та катувань стратили. Про місце знаходження криївок та про те, що там сталося, пам’ятають старожили, очевидці з довколишніх сіл, які й опікувалися могилою. Ще одне джерело інформації – історичні розвідки краєзнавця Олега Кривокульського, який посилається на документи – засекречені звіти Вишнівецького МДБ.
Під час ліквідації Вишнівецького району на початку сімдесятих років і перевезення у Тернопільський архів документів місцевим жителям вдалося заховати деякі з них. Завдяки цьому нині можемо достеменно знати як про героїв, так і про зрадників упівців, а також про точну кількість вбитих в урочищі повстанців. Яким чином пану Олегу вдалося отримати ці документи, він не зізнається, але в своїх розвідках подає унікальну інформацію, на яку посилатимемося і ми.
Центральний провід УПА для боротьби з німцями та комуністами у 1943 році прийняв рішення про розбудову воєнних баз на території Західної України. Планувалося розбудувати розгалужену сітку підземних схронів, як для господарчих, так і для маневрених бойових дій вояків УПА після приходу на західноукраїнські землі військ НКВД. На території тогочасного Вишнівецького району мало бути 240 криївок. Великі криївки, де могло розміститися більше 25 чоловік, було вирішено будувати між селами Дзвиняча-Бутин, Раковець-Мишковичі, Шимківці-Колодно, Діброва-Решнівка, у Чайчинецькому лісі та у Бодаках-Кривчиках.
У 1943 році для вищого командного складу УПА і рейдуючих груп у Бодаках було викопано 5 криївок. З них одна була впорядкована під продукти. Зі слів колишнього упівця із Котюжин, завдяки розгалуженій системі інформаторів, місцеве МДБ знало про три з них. Попри це, енкаведисти не нищили криївки, оскільки в них постійно перебувало лише декілька людей, тому очікували, коли в криївки в урочищі Зімне прийде чисельна група повстанців з Волині, щоб одразу знищити і потаємний схрон, і вбити якомога більше патріотів. 17 червня 1944 року в урочище прийшло більше сорока повстанців, про що вже увечері того ж дня донощик повідомив Вишнівецьке НКВД. На той час у криївці переховувалися від призову в радянську армію п’ятеро місцевих хлопців та троє упівців.
Для криївок у Бодаках вибрали місце на високому пагорбі з хорошою видимістю на всі боки, поблизу хутора та лісу, подалі від доріг. Криївки будували літерою «Г», відстань між ними мала бути більше 200 метрів. Будівництво розпочали влітку 1943 року, будували родичі упівців. М’ясні припаси доставляли із Дзвинячої, – де був підпільний переробний цех, зброю від мадяр, які за безцінь її віддавали. Тому вояки УПА були добре озброєні.
У березні 1944 року на Вишнівеччину прийшли енкаведисти. У Вишнівці був створений відділ НКВД, де базувалась 21 стрілкова бригада 229 особлива рота з 286 енкаведистами(43-офіцери, 43-сержанти та 134-рядових). Енкаведисти вже мали приблизний план розміщення воєнних криївок на Вишнівечинні, знали і про криївки в урочищі Зімне. Таку інформацію отримували від ковпаківців, перебраних під волоцюг власних агентів та від місцевих іуд.
Олег Кривокульський у своїй розвідці про повстанський рух на Вишнівеччині навіть публікує протокол допиту Служби безпеки ОУН донощика «Мухи» із с.Лози, який, на переконання пана Олега, і зрадив повстанців у червні 44-го. Зяті цього завербованого енкаведистами «Мухи» під виглядом повстанців займалися мародерством та грабували селян із довколишніх сіл. Повстанці із боївки «Сокола» вистежили їх і стратили. Тесть, щоб помститися повстанцям, сам звернувся у Вишнівецьке НКВД і замельдувався у донощики у слідчого Огурцова 24.05.1944 року. На жаль, крім «Мухи», на Вишнівечині було ще чимало донощиків, та «найпопулярнішими» були «Муха» з Лозів, «Метелик» з Котюжин та «Верба» з Бодак.
«Муха» часто співпрацював із повстанцями, носив у криївки продукти, одяг, воду, грипси, через те був добре обізнаний з їхніми справами. Його головним завданням було повідомити керівництво місцевого НКВД, коли на базу прийде пересувна мобільна група з Волині. 17 червня 1944 року о 22 год з села Лози прибіг «Муха» і повідомив слідчому Огурцову про те, що в Зімне прийшло більше двох десятків добре озброєних повстанців, які переночують в криївці і рушать далі на Галичину.
Опівночі енкаведисти у кількості близько 120 чоловік рушили в урочище, до четвертої ранку криївки були оточені. На ультиматум енкаведистів здатися ніхто не погодився, лише гучно залунала повстанська пісня, яка дуже збентежила нападників, пролунав наказ командира – і криївку закидали гранатами. Озвірілі енкаведисти добивали поранених повстанців прикладами, ногами, уламками каменю і дерева, допоки не пролунала команда не вбивати поранених.
У книжці «Реабілітовані історією Збаразького району», впорядкованій Олесею Яременко, яка впродовж шести років розшукувала рідних повстанців, згадується про сімох вбитих місцевих в урочищі Зімне 18 червня 1944 року, хоча самі бодаківчани, очевидці тих подій, стверджують, що енкаведисти вбили вісьмох земляків. Для трьох юнаків з Бодак – Оверяна Собка, Олексія Чимириса та Петра Собка криївка стала могилою, решту кагебісти відвезли до Вишнівця, де після жорстоких катувань вбили. Місця поховання багатьох з них невідомі й досі. Серед полонених були члени ОУН, вояки УПА – Іван Цимбровський з Бодак, який був тяжко поранений під час облави 18 червня 1944р., засуджений до смертної кари, розстріляний у Чортківській тюрмі першого листопада того ж року. Іван Горошко з Лозів, брат легендарної зв’язкової УПА «Троянди» – Ольги Горошко, загинув недалеко від рідного дому під час сутички з енкаведистами в урочищі Зімне, похований на місцевому цвинтарі. Про місця поховання ще чотирьох вбитих в урочищі Зімне повстанців, мешканців Бодак – Семена Бондара, Мефодія Волохатого, Андрія Онищука, Романа Басюка досі нічого не відомо.
Добре пам’ятає про облаву на криївки у Зімному в 1944 році і 88-річний Максим Нечипорук із Котюжин. Чоловік тоді жив на хуторі, на його обійсті у сорокових роках теж була викопана криївка, партизани про це добре знали. Пан Максим розповідав, що в той день, коли енкаведисти гранатами закидали криївку з повстанцями у Зімному, до нього на подвір’я прибігло двоє хлопців, один з них був місцевий на псевдо «Оса», інший – ні, ймовірно, невідомий упівець прийшов у складі рейдуючої групи з Волині. За словами Максима Нечипорука, «Оса» попросив сховати їх у недобудованій криївці, аби перечекати облаву, бо загони МДБ вже прочісують околиці у пошуках уцілілих бандерівців. Селянин погодився. Але недобудована криївка ледве не стала для втікачів могилою, адже в ній не було вентиляції. Через відсутність доступу повітря вже за одну-дві години повстанці почали задихатися. Щоб хлопці не повмирали від задухи, їм ззовні пан Максим вкинув лома, яким вони зсередини зуміли зробити отвори, щоби дихати. В такій напівзадусі упівці просиділи до ночі. Коли виходили на повітря, були схожі на мерців, такі були бліді і виснажені, згадував пан Максим.
Крім версії пана Олега про зрадника «Муху», серед самих місцевих жителів побутує ще інша історія. Старожили пригадують, що у 44-ому на правому боці річки Горинь, яка протікає через село, знаходився польовий аеродром, і як сільські діти і підлітки гурбами бігали туди, щоб дивитися на літаки і зазвичай випрошували у військових біноклі, аби краще роздивитися усе довкола. Командир помітив, що одна дитина постійно дивиться на протилежний від летовища бік. Це зацікавило військового і він сам почав спостерігати за урочищем, яке знаходилося якраз на лівому березі Горині, та побачив, як туди з певною періодичністю ходять люди. Це неабияк зацікавило МДБ, яке таким чином дізналося про розташування криївок у Зімнему і знищили їх.
Про часи СРСР написано багато книжок, захищаються наукові дисертації, знімаються художні та документальні фільми, де часто червоних командирів та енкаведистів зображують в ореолі героїв та визволителів, уникаючи розмов про їхні «геройства», зокрема, на Галичині та Волині, – про те, скільки рік крові невинних вони пролили, скількох замордували та знищили по тюрмах та засланнях, аби утвердити радянську владу і виховати «радянську людину».
На Вишнівеччині добре пам’ятають, як катували та привселюдно стратили повстанця Якова Гуменюка з с. Лози, зігнавши подивитися на цю екзекуцію місцевих школярів. Свідки розповідають, що чоловіка годі було впізнати, так кати його мордували на допитах. Не почувши зізнання, вирішили привселюдно повішати. Двічі мотузка обривалася, але це не спинило безбожників, які не захотіли подарувати засудженому життя. Повісили героя з третьої спроби на очах у нажаханих дітей. Практика привселюдних страт була широко розповсюджена в енкаведистів. Неначе середньовічні інквізитори, вони виставляли, підвішували тіла замордованих ними жертв на загальний огляд. У Новому Селі досі пам’ятають моторошні «родео», які практикували місцеві кадебісти, прив’язуючи тіла замордованих повстанців до копит коня, й волочили через все село. Діти боялися ходити тією вулицею, де волочили тіла вбитих, адже вся дорога була в крові та фрагментах людських тіл. І це нащадки цих «героїв», яким немає рівних у хворобливій віртуозній майстерності катування, напрацьованій ними в Україні десятиліттями, воюють з нами сьогодні і саме нас називають «карателями» та «фашистами».
Але людська пам’ять зберігає усе. З уст в уста люди передають свідчення очевидців про жорстокість «визволителів». Про те, як вони нищили наш народ за саму мрію жити у власній державі, за рідну мову, пісню, культуру та історію, як перетворювали нас на яничар та безбатченків. На жаль, окупація Криму, війна на Донбасі – промовистий наслідок такого виховання.
Наталка ПАРОВА
