Цій жінці у житті нічим особливо не доводилося жертвувати. Хіба комфортом. Вона знає англійську і німецьку мови, але не знає, як можна закохати у себе чоловіка. Її перемога — відчуття «особливості», коли написала, як каже, першого недолугого вірша. З того часу воно так і не минуло. Її поразка — неможливість «дотягнути» деякі свої вірші до такого рівня, як би хотілося. Поетеса і побутовий меломан Наталя Пасічник працює викладачем кафедри теорії і практики перекладу на факультеті іноземних мов Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Це – єдине офіційне місце роботи. Фріланс не враховує. Балакаємо про літературу, любов, гроші і стосунки.
Відверто про все Наталія Пасічник розповіла сайту ПРО.te.ua
Перегляньте також:
- Українська краса на службі перемоги: в Тернополі відбудеться благодійний захід «Традиції як тренд UA»
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
– Скільки грошей треба мати поетові, щоб комфортно себе відчувати?
– Ну хоча би десять тисяч гривень на місяць як мінімум.
– Чи виробилася якась звичка пов’язана з літературою?
– Я постійно користуюся словниками, перевіряю всі слова. Так, зі словником рим я теж інколи раджуся.
– З чим були проблеми у літературі? Або з ким?
– Здається, в літературі у мене не так багато однодумців. Я з жахом спостерігаю, як більшість мого покоління припинила розвиватися. Багато колись непоганих поетів розпорошилися в інших жанрах, примітивізували своє письмо. Ще гіршим видається оцей вічний підлітковий протест проти силабо-тоніки. Мимохіть замислюєшся – хто швидше доб’є українську поезію – численна армія блаженних, для яких вірш має бути виключно добрим (kind), натовп завжди актуальних ньюз-мейкерів з їхніми злободенними поемами, чи вічно юні верлібристи-метафористи, для яких головне – пояснення образу «а я ТАК бачу цю тріщину на стіні». А потім запитуєш сама себе: «А тобі що до того? Хай горить синім полум’ям!» Хай! А ще оця тотальна мода на актуальність.
Коли мені було дев’ятнадцять, я періодично приходила на зібрання літературної студії при Тернопільські обласній організації Національної спілки письменників України. Там збиралися здебільшого мої ровесники. Час від часу ми читали вірші вголос. Час від часу дехто приносив тексти на якусь злободенну, чи соціальну тематику. І майже завжди читання таких творів супроводжувалося приглушеним смішком із задніх рядів. Оцей смішок – найсильніша ін’єкція, яку я отримала тоді і яка досі береже мене від написання чогось «актуального».
– Про що мрієш зараз?
– Мабуть, як усі літератори, я мрію про свободу – духовну і матеріальну. Хотілося би мати час і можливість займатися лише поезією.
– Які риси характеру з’явилися пов’язані з роботою?
– Кажуть, фах педагога позначається на характері. Можу помилятися, але за шість років педагогічного стажу, я стала трохи рішучіша і твердіша.
– Що дратує в людях?
– Дратує лицемірство. Попри м’якість характеру та майже абсолютну толерантність, у мене загострене почуття справедливості. Хоча, щодня стикаюся з тим, що справедливість, як і все у цьому світі, дуже умовна річ.
– Як реагуєш на критику? Чи часто чуєш?
– Здебільшого прислухаюся, особливо до тієї, яка стосується мого письма. Хоча, за останні роки я дуже звузила коло своїх приватних критиків. Залишила лише найбільших професіоналів (усміхається).
– Як ставишся до людей, які, м’яко кажучи, тебе не люблять?
– Нормально. Нелюбов – це ж насправді добре прихована пристрасть, чи не так? (усміхається).
– Багато хто з галичан каже, що для дівчини головне вийти заміж. Що головне для тебе? Які пріоритети у вихованні будеш ставити своїм дітям?
– Насправді у цій сентенції немає нічого поганого. Жінка створена для того, щоб її любили. Просто так. За карі очі і чорні брови. Тому вдале заміжжя – половина перемоги. А щодо виховання, мені здається, у цьому тотальному бажанні (за моїми спостереженнями) більшості батьків виховати переможця по життю є щось неправильне. Людина живе для пізнання і насолоди. Не більше і не менше.
– Сьогодні жінка може отримувати більшу зарплату від чоловіка, мати кілька вищих освіт. Вважаєш це нормальним?
– Я настільки слабо орієнтуюся в питаннях, які стосуються взаємин чоловіка і жінки, що мені важко взагалі відрізняти норму та відхилення від норми. Хоча, якщо чесно, я дуже сумую за патріархатом, про який читала у книгах. Щось не так із цим світом…
– Хто повинен бути головним у сім’ї?
– Той, хто досвідченіший та мудріший. Любов – це якась плюсова енергія, одна із головних складових духовних законів буття.
– Як треба жити, щоб бути щасливим?
– Бути постійно щасливим неможливо. Колись Гурченко гарно сказала, що «слово счастье похоже на «сейчас»». Кращого пояснення я не чула.
– Які люди роблять твоє життя щасливим? А які нещасним?
– Дуже часто це одні й ті самі люди (усміхається).
– За що варто в житті боротися?
– За щастя. Ти здобуваєш те, що робить тебе щасливим, потім втрачаєш його. Потім знову здобуваєш. Безкінечний колообіг здобутків і втрат у природі.
– Що таке добро? Коли б’ють, підставляєш другу щоку?
– Ні, я, на жаль, дуже далека від християнських уявлень про те, якою має бути людина. Я даю здачі. Інколи терплю, а потім даю здачі.
– Де треба шукати Бога? Чи завжди в церкві?
– Якщо під словом Бог мати на увазі загальну гармонію із Всесвітом, то, очевидно, Бога треба шукати в собі. Тобто, кожна людина – трохи бог. Або трохи – богиня.
– Віриш у долю?
– Вірю, що все у світі відбувається за духовними законами.
– Як на твою думку повинно бути облаштоване житло, робочий кабінет?
– Простору має бути багато і робочий кабінет – обов’язкова складова дому літератора. Так, у мене є робочий кабінет і навіть велика домашня бібліотека.
– Чи вибаглива у виборі одягу? Який стиль подобається?
– Люблю класичний стиль та й робота в університеті зобов’язує.
– Які читаєш книжки?
– Переважно поезію і літературу за фахом. Ось зараз ніяк не можу осилити словник ідіом англійської мови. Поки що дійшла до літери “K”.
– Про що не любиш говорити?
– Про те, що називають взаєминами чоловіка і жінки. Не подобаються всі ці гендерні стереотипи, рольові ігри. А от люблю поговорити про гроші (усміхається).
– Чи вмієш стримувати емоції?
– Ні, не вмію. Колись прочитала у фейсбуці гарний пост, не пригадую чийого авторства: «Пробач собі те, що ти не можеш когось пробачити».
