Реформа освіти й нова українська школа із погляду педагога з Кременця

Міністерство освіти й науки України наразі активно працює над своєю частиною проекту Середньострокового плану пріоритетних дій Уряду на 2017-2020 роки. В ньому виділено 4 основні пріоритети: якісна, сучасна й доступна загальна середня освіта (Нова українська школа); модернізація професійно-технічної освіти; забезпечення якості вищої освіти; нова система управління та фінансування науки. Вже проведено обговорення щодо кожного з наведних вище пріоритетів. За ними перебувають відповідні зацікавлені групи, і їх думку Міносвіти не могло залишити без уваги. Після всіх консультацій, виникла нова уточнена редакція середньострокового плану. 

А вже нещодавно відбулося розширене засідання Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України, участь у котрому брали народні депутати – члени Комітету, Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич, заступники міністра, керівництво Національної академії наук України, національних галузевих академій наук України, профспілок, освітяни, науковці, членкиня Асоціації керівників шкіл України, учасниця парламентських слухань Олена Олаць. Першим із порядку денного на Комітеті ВРУ розглянули питання фінансового забезпечення науки й освіти в 2017 році. Насамперед, було заслухано доповіді Міністра освіти і науки, Національної академії наук України, національних галузевих академії наук України. В ході обговорення учасники засідання мали змогу задати питання профільному міністрові, його заступникам, а також надати свої пропозиції щодо поліпшення стану фінансування освітньої й наукової галузей та їх включення до проекту рішення Комітету.

Прокоментувати перебіг процесів реформування української освіти зголосився екс-голова Кременецької РДА, директор Кременецької школи-інтернату Володимир Мишко.

– Володимире Івановичу, за підсумками тривалої дискусії Комітет у своєму рішенні зазначив, що стан фінансового забезпечення науки й освіти у 2017 році є таким, що не відповідає сучасним вимогам європейського законодавства, положенням чинних законів України та призводить до подальшої руйнації сфери науки й освіти, згортання наукових досліджень та підготовки професійних кадрів для народного господарства, падіння престижності й соціальної забезпеченості вчителів, педагогічних, науково-педагогічних та наукових працівників, міграції талановитої молоді за кордон і втрати можливостей становлення України як високорозвиненої, технологічної держави…

– І це – об’єктивна оцінка. Справді, українська наука та освіта – катастрофічно недофінансовані… Заклади освіти, хоча й отримали підвищене фанасування на зарплатню педагоів, проте не можуть упоратися із платежами за спожиті комунальні послуги…

У 2016 році видатки з Держбюджету України на освіту становили 129,4 млрд. грн. (5,72 відсотка ВВП), а в 2017-му очікуємо на те, що освіта отримає 168,6 млрд. грн. (6,52 процента ВВП). Зазначу, що кожна реальна реформа повинна мати в ідеалі реальне фінансування. Щоправда, говоримо про фінанси, але пам’ятаймо про нинішню російсько-українську війну!.. Тож усі ми мусимо розуміти, що освітянська політика – це не політика заощаджень, це не грошова політика в чистому розрахунку. Це – безліч суспільних проблем, і не лише у підвищенні рівня зарплатні освітянам, але й інклюзивна освіта, розвиток професійно-технічної освіти, створення спеціальних навчальних центрів, стипендії учнів та студентів. Тому навчальні заклади й зобов’язані налагоджувати діалог із місцевими органами самоврядування, бо саме з місцевих бюджетів виділяють кошти на оплату комуналки та зарплатню працівників навчальних закладів.                 

Тому ми в Україні повинні усвідомити, що нинішній світ живе напередодні освітньої революції, і, якщо Україна встигне «вписатися» в ці кардинальні зміни, то потенціал нашої держави та її освіти виявиться дуже великим, аби й надалі зростати, розвиватися. Адже нині вже діють високі міжнародні стандарти, й визначальною в даному разі стане оцінка наших вишів, загальної підготовки, так званої соціологічної оцінки якості освітніх послуг, знань самої дитини. До речі, наразі Україна вже бере участь у пілотному проекті оцінювання навчальних закладів, а вже наступного, 2018-го, року переважна більшість українських шкіл, чи не вся наша держава планують доєднатися до згаданої Програми виявлення, зрізу освітніх знань у цілому України. Тому питання реформування й розбудови Української національної школи, котре сьогодні просуває український Уряд, — і це мені дуже імпонує, — робота, котру проводить Міністр освіти й науки Лілія Гриневич. У цієї креативної жінки, яскравої особистості є дуже потужний потенціал, оскільки вона пройшла всю ієрархію (з низу й догори), від учителя до заступника директора школи, керівника навчального закладу, кандидата педагогічних наук. Вона поглиблено вивчала поцеси реформування освіти в Республіці Польща, загалом об’їхала чи не увесь світ, плідно пропрацювала в Комітеті Верховної Ради України з питань освіти та науки. Тобто в очільниці Міносвіти грунтовно напрацьоване стратегічне бачення того, як саме повинна розвиватися українська школа, наша освіта загалом. Тим більше, що дуже багато громадських організацій, асоціацій керівників шкіл України, навчальних закладів нового типу вносять свої конструктивні пропозиції. До того ж була сформована група фахівців, які напрацювали за кошти Фонду Сороса переспективи розвитку української освіти.

Одне слово, всі ці розмови й потуги вже продовжуються протягом досить тривалого періоду, адже багато що треба змінювати, і, за висновками фахівців та громадських організацій, можна дійти до такого висновку: якщо реформу освіти не робити знизу, то успіху в неї в такому разі бути не може… Іншими словами, безпосередньо вчитель має бути учасником цих змін. Тому нині, якщо аналізувати в плані перебігу згаданої реформи, то ми бачимо, що педагогів залучають до змін навчальних програм для учнів 10-11-12-х класів, у перспективі — заради зміни програм для учнів 5-9-х класів – проводять вебінари, обговорення перетворень, відбувається конкурс зі створення нових підручників. Розумієте, суть, корінь питання полягає в  тому, щоб перебудовався, перелаштовувався на нові рейки вже старший учитель чи досвідчений, який звик працювати лише за однією програмою, бо колись іншого вибору не було. А тепер педагогів охоплює такий страх із приводу того, що невдовзі буде затверджено й запропоновано до використання аж вісім (!) навчальних програм. І відтак сумнівів у вчителів виявиться багато: чи зможуть вони взяти на озброєння та до виконання якусь конкретну програму? Оскільки не згадана програма буде цікавити державу, а важливим стане те, аби педагоги вийшли зі своїми учнями на високий рівень загальнодержавних стандартів. Тобто встановлять свого роду «планку»: твої методики, твої умови, твої підручники – тільки ті, котрі ти обираєш та котрі рекомендуєш. Але ти як учитель повинен вийти на певний рівень, на певний загальнодержавний стандарт. Яким ти будеш шляхом іти, за якою навчальною програмою працюватимеш – це вже індивідуальний підхід. Одначе ти обов’язково, попри все, мусиш вийти на цей рівень.

Тож позиція така: вивчаючи світовий освітній досвід, ми повинні взяти все те добре, що напрацьоване в Україні, щоб «не вихлупнути» оте «освітянське дитя», народжене на нашій землі, аби домогтися такого співвідношення: 20 відсотків необхідно брати європейського досвіду, 20 відсотків – азійського і 60 відсотків зберегти та примножити власного українського досвіду організації й реформування своєї освіти. Та з цього всього потрібно акумулювати, систематизувати й утілити на практиці всі назрілі зміни, котрі створять умови для прориву освіти України на внутрішньому й міжнародному рівнях. Це має бути своєрідний синкретизм, збірне, гармонійне поєднання всього світового й вітчизняного досвіду розбудови освіти та науки.

Всі ці розмови й потуги вже продовжуються протягом досить тривалого періоду, адже багато що треба змінювати, і, за висновками фахівців та громадських організацій, можна дійти до такого висновку: якщо реформу освіти не робити знизу, то успіху в неї в такому разі бути не може…

– Хочу запитати у Вас і про таке. Очевидно, що Міносвіти опікується всією системою освіти: від дошкілля – до оcвіти дорослих, але в пріоритети потрібно було включити те, що потребує негайної уваги. В цих формулюваннях справді немає дошкільної освіти, чи позашкільної, чи освіти дорослих, однак це не означає, що урядовці не працюють у згаданих напрямках. Завершилася перша сесія обговорення програм базової школи, і сьогодні вже можна підбити перші підсумки. Всі, хто долучився до обговорення, та ті, хто ще не встиг це зробити, у них був шанс із 15 до 22 березня, коли тривала друга сесія обговорення. Як ви загалом оцінюєте всі ці напрацювання Міносвіти та освітянської громади держави?..

– Насамперед, хочу відзначити велику працю освітянських фахівців і вже довготривалу підготовку до реформи нашої життєво важливої галузі. Не повторюючись, наголошу, що всі зацікавлені посадові особи й пересічні громадяни України можуть ознайомитися із проектом «Нової української школи» та планом його впровадження до 2020 року, де чітко визначено, що реформа української середньої школи – це консолідована мета всіх гілок влади й українського суспільства в цілому. Затверджено графік запровадження «Нової української школи». Старт першого етапу – в 2018 році (стосується початкової школи). Другий етап – 2020 рік (стосується базової школи, оновлених програм, оновлених державних стандартів, пілотування інноваційних методик і т. д. і т. п.). Третій етап – 2023 рік (стосується запровадження профільної школи, а за відсутності фінансування – не пізніше 2027 року)…

– Володимире Івановичу, давайте пороговоримо про «Нову українську школу» та оновлення навчальних програм; фінський досвід, особливості національних освітніх систем та інтеграцію предметів в Україні; зміну системи фінансування ВНЗ. На перший, побіжний погляд, виглядає, що не все так погано в нашій освіті, як можна подумати, коли бачимо окремі випадки. Знаю, що у Вас є чимало однодумців серед директорів інших шкіл, учителів, громадських активістів та, як не дивно, серед чиновників органів управління освітою. Те, що ви робите з колегами, – поки що не мейнстрім, але вже й аж ніяк не виняток із правил. І Ви – точно  не одинак. Бо активність батьків, які тиснуть на систему освіти задля більшої частки здорового глузду та поваги до дитини, вже дається взнаки. Це добре: хоча, звісно, процес не буде швидким та легким… Ми ж оновлюємо освіту разом: та чи все буде добре? Сподіваюся на Вашу адекватну оцінку нинішньої ситуації в освіті. Чи буває, що Вам інколи здається, що за тривалий час своєї роботи в освіті все знаєте й маєте рацію, але, послухавши аргументовані думки опонентів, розумієте, що не все так просто в освітянському царстві?..

– Так, за великим рахунком, українській школі не соромно за результати своєї праці. Але це вчора і сьогодні… А завтра? Завтра ж ми справді можемо стати свідками цілковитої зміни стилю навчання. Світ змінився. Життя загалом змінюється постійно. Постає необхідність докорінних перетворень у способі навчання. Я погоджуюся з колегами, що в темі реформи – світ та світова освіта перебувають за п’ять хвилин до освітньої революції. Школа переходить на цілковито інші методи. Змінюють і філософію навчання. Хіба можливо організувати сучасну освіту без доступу до мережі Інтернет, без використання інформаційної оргтехніки? Досвід ліберальної системи освіти з європейськими цінностями Фінляндії або цілковитої протилежності із 3-річного віку – перегони на виживання в Сінгапурі чи Південній Кореї. Освітнім системам притаманна самобутність. І дуже часто, за словами міністра освіти та науки України Лілії Гриневич, спроби перенести рецепти успіху від найуспішніших освітніх систем на місцевий грунт зазнавали фіаско… Бо насправді освіту вибудовують у багатьох контекстах – в історичних, гуманітарних реаліях і національних традиціях. 

…вивчаючи світовий освітній досвід, ми повинні взяти все те добре, що напрацьоване в Україні, щоб «не вихлупнути» оте «освітянське дитя», народжене на нашій землі, аби домогтися такого співвідношення: 20 відсотків необхідно брати європейського досвіду, 20 відсотків – азійського і 60 відсотків зберегти та примножити власного українського досвіду організації й реформування своєї освіти. Та з цього всього потрібно акумулювати, систематизувати й утілити на практиці всі назрілі зміни, котрі створять умови для прориву освіти України на внутрішньому й міжнародному рівнях. Це має бути своєрідний синкретизм, збірне, гармонійне поєднання всього світового й вітчизняного досвіду розбудови освіти та науки.       

Ми ж в Україні повинні спрямовувати свою вітчизняну освіту на те, що сім’я готує дитину до громадського, суспільного життя в світлі тих демократичних цінностей, у котрих живе Європа. Звичайно, і надалі нам слід прищеплювати учням змалку повагу до праці, пошану у ставленні до людей старшого віку, шанобливе сприйняття професійної діяльності, піклування про власне здоров’я. Про це має дбати сім’я, родина. Що ж повинна давати дітям, учням школа? Зокрема, фінська школа надає змогу всім дітям отримати якісну послугу на тому рівні, котрий учні спроможні подолати. Але вчителі у Фінляндії зацікавлені «підняти» тих учнів, які тривалий час витрачають на засвоєння навчального матеріалу, тобто яким ті чи інші учбові предмети даються з великими труднощами… Фінський педагог менше уваги звертає на лідера класу, і тому, коли відбулося оцінювання в Фінляндії, то вони зрозуміли, що розрив між нижчим та верхнім рівнями здобутих знань є невеликим, незначним. Оскільки в згаданій північній країні загальний показник рівня освіти всього учнівства став дуже високим.                 

Не хотів би ставити сьогодні наріжним каменем тему оплати праці вчителів в українських школах… Адже існує така система, що граничної межі у бажанні й самооцінці оплати праці педагогів немає, оскільки кожна людина хоче отримувати за фахову виконувану роботу якомога більше коштів. Одначе обов’язково має бути співвідношення між якістю освітніх послуг та результатами. Приміром, у тій же Фінляндії зарплатню й узагалі професію вчителя цінують досить високо. Але, скажемо так, фінська школа за результатами праці педагогів перебувала в певний період (років три-чотири тому) на першому місці в світі, а віднедавна азійська освіта в країнах цього регіону обійшла фінів: на сьогодні освіта Фінляндії вийшла лише на 6-е місце на нашій планеті, хоча це теж можна вважати плюсом. Є дуже багато запитань щодо таких змін у згаданих акцентах, але не лише фіни, але й французи, німці та й уже поляки починають переглядати європейський освітній досвід. Бо в них немає (!) такого поняття, як учень, який відстає в навчанні… Таких підопічних тамтешні вчителі в ЄС називають учнями з нерозкритими можливостями, з нереалізованим потенціалом. І саме фінська освіта найбільш зосереджено твердить про тих дітей, які наділені талантами. В нас же чомусь дітей у школах відділяють та віддаляють: тож, напевно, це й призвело до певної сегрегації (певної дискримінації), вихолощення такого поняття, як обдарована дитина. Апріорі (первісно, само собою зрозуміло) має бути всіма людьми, всім суспільством визначено, що кожна дитина, кожна людина є обдарованою. Тобто Господь Бог не обділив нікого, а відтак кожен має свій талант. Буде він гончарем, різьбярем, художником, хореографом, музикантом чи науковцем, бо має Божий дар. А завданням освітньої установи має стати створення всі можливостей для розкриття всіх цих обдарувань, аби надати талантам змогу розкритися, реалізуватися. І, по-друге, вчителеві потрібно забезпечувати ці умови спільно з батьками учня, адже тільки так можна розкрити уподобання дитини, щоб вона змогла надалі займатися цією справою в дорослому житті.

Наше суспільство має бути так улаштоване, щоб у ньому не виявилося зайвих людей, бо ми один одному дуже потрібні. Ми один без одного не можемо обійтися. Вчений-філософ не здатний обійтися без електрика, лікар — без фізика, водій – без комп’ютерника, бо сьогодні чимало автомобілів працюють із програмним забезпеченням. Ми не можемо обійтися без працівників комунальних служб, які прибирають вулиці й наводять лад та чистоту. Ми всі пов’язані одні з одними. Але кожна людина володіє тим неоціненним Божим даром, і тому прагне розвинути свій талант. Й ось західна школа виключає питання освітнього закладу для обдарованих дітей: немає тих учнів, які відстають у навчанні, а натомість є діти з нерозкритими потенціалами і невикористаними можливостями. Це аж ніяк не зрівнялівка, проте, скажу щодо сегрегації, коли є щось привілейоване та недопустиме.

– Від батьків учнів довелося почути таке на адресу керманичів освіти: «Якщо, припустимо, що в нашому районі не залишиться жодної неспеціалізованої школи. Це означає, що якщо дитина не складе конкурсні тести, то їй, точніше, батькам, доведеться возити її до першого класу в інші міста, райони? Скажіть, будь ласка! Задля чого було впроваджено такі ініціативи? Адже є діти з певними затримками психічного розвитку, мовлення тощо, що жодною мірою не є ознаками розумової відсталості, а лише є індивідуальними рисами і несе тимчасовий характер. Ви запроваджуєте ініціативи, на кшталт “діти з вадами мають навчатись зі звичайними школярами”, та постає резонне запитання: «Скільки буде шкіл, де вони справді, без обмежень і приниження, матимуть на це право? Та тільки вони всі геть стрімко стали вузькоспеціалізованими… Ви справді вважаєте це нормою для розвинененого суспільства? Це ганьба чи непорозуміння, що з часом владнається? На наше щире переконання, супільство не було б проти ініціативи створення підготовчих класів на базі будь-яких із цих шкіл, уникаючи дискримінації серед підлітків…» Як Вам, Володимире Івановичу, ці закиди, звинувачення й запитання?

– Ми й справді інколи створюємо, здавалося б, гарну, позитивну тенденцію в заснуванні навчальних закладів нового типу – це відбувалося в Україні останніми десятиліттями. Маю на увазі відкриті ліцеї й гімназії, котрі були покликані створити умови задля розвитку потенційних можливостей дітей. Однак на початку освітянські новатори припустилися декількох помилок, а згодом, особливо у великих містах, це апріорі сталося так, що так звані «елітні» школи перетворили в навчальні заклади для «вибраних» — дітей істеблішменту, чад заможних людей і багатіїв… Тим більше, що суперзаможні громадяни почали відправляти своїх дітей на навчання за кордон, у престижні коледжі та універститети… А, виходячи із цієї псевдоелітарної практики, вимальовувалася така згубна, цинічна теза, що, мовляв, бідність породжує бідність… Бо, бачте, незаможна людина не має змоги дати своїм дітям гідну освіту – і ці діти надалі теж стають бідними, їм дуже важко прорватися крізь те оточення, яке, так би мовити,  захопило весь життєвий простір…                                             

Якщо сьогодні говорити про заклади нового типу, то ми повинні міркувати суто по-освітянському й за справедливістю: це всього лиш заклади з поглибленим вивченням предметів – чи то академічного профілю, чи професійного. Проте в жодному разі не слід наголошувати на тому, що це – навчальні заклади для обдарованих дітей. Хоча й сьогодні в освіті припускаються похибок, зокрема в тому, що задля підвищення іміджу закладу чи, можливо, через нерозуміння тези, оскільки Україна дуже довго замінює сентенцію вияву певних назв. Скажімо, ми лише недавно почали послуговуватися такими термінами, як, приміром, за європейським визначенням — «дитина з інівалідністю», тобто не дитина-інвалід. Бо вона така сама обдарована дитина, як й інші талановиті діти. Адже, якщо в неї є якась фізіологічна вада, то це не означає, що вона гірша в розумовому стосунку, оскільки, цілком можливо, є більш порядною й моральною, аніж звичайна, здорова, сильна фізично, вольова людина. Хоча психологічно люди з інвалідністю, які або пройшли війну в АТО, або ж від народження мають якісь фізіологічні вади, — дуже мужні особистості, й ми це бачимо у відомих телевізійних проектах, що вони демонструють свою незламність перед труднощами життя та злигоднями долі. 

Тому заклади нового типу є лише школами з профільним навчанням. Наприклад, нещодавно були підбиті підсумки проведених предметних олімпіад на рівні Тернопільської області, а невдовзі вже розпочалися всеукраїнські олімпіади. Так ось, якщо зайти в соціальну мережу, то побачимо, що в «Підсумках участі учнівських команд шкіл для обдарованих дітей», у переліку переможців, є представники всіх навчальних закладів області, спеціалізованих шкіл, гімназій та ліцеїв, крім інших, звичайних шкіл… Виникає закономірне запитання: а що, хіба останні заклади не стали призерами?! Чому їх немає в згаданому вище переліку?! Це є прямий умисел! Чому тоді, коли Міносвіти виводить підсумки успіхів шкіл щодо ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання), то там немає такої графи (вона ж пропущена!), що це – школа звичайна, проста, а ось це – школа нового типу? Тому, що там вказані всі (!) без винятку навчальні заклади без перебирання. Приміром, якщо цьогоріч Кімнатецькій школі в Кременецькому районі трапилася чудова дитина, яка виборола на олімпіадах у Тернополі чотири (!) призові місця, то чому її прізвища немає в цьому «елітарному» переліку?! А ось Кременецька гімназія, учні котрої спромоглися лише на два призові місця, фігурує в списку привілейованих номінантів… Це і є упереджено-тенденційне, несправедливе, зневажливе ставлення до сільських шкіл, мов до якихось другорядних, друго- чи третьосортних, це – їх приниження!.. І свідоме невизнання того фахового вчителя, який зміг дати грунтовні знання своїм учням у хорошій сільській школі, які гідно показали себе на обласному рівні!.. До слова, й наша школа-інтернат цього року завоювала дев’ять (!) призових місць на олімпіадах. Якщо ж ми знову повернемося до вже згадуваної вище горе-таблиці, то ми мали б перебувати десь поряд із Козівською гімназією, тобто в першій «десятці» шкіл області. Але батьки наших вихованців ніде – і в Інтернеті особливо – цього не бачать, і тому я вважаю це свого роду сегрегацією таких навчальних закладів, як наша школа-інтернат…             

Розумієте, я досить часто зустрічаюся з директорами багатьох шкіл, зокрема на Кіровоградщині, Львівщині, Житомирщині й Волині та навіть у Києві, й інколи відбуваються такі бесіди, полеміки: мовляв, є звичайна школа, тобто без спеціалізації, без поглиблення вивчення певних предметів, де працюють чудові, фахові педагоги, вчителі початкових класів, але поряд працюють гімназії, і ми знаємо, що рівень кваліфікації вчителів згаданої ланки там є на нижчому рівні… Одначе саме в гімназії батьки дітей несуть заяви, бо, бачте, вони вважають, що вже сама гучна назва… дасть їх чадам знання… Насправді ж це помилкове сприйняття ситуації з боку батьків, це їх хиба… І це все через те, що наші люди сьогодні типу кваліфіковано ставляться до медицини, коли йдуть у медзаклади на ім’я того чи іншого авторитетного лікаря, а не на вивіску поліклініки або лікарні. Бо йдуть зі своїми болями та проблемами до висококваліфікованого спеціаліста-медика, а не звертають уваги на гучну, новомодну назву медустанови… В освіті це питання в подібний спосіб вирішується поки що рідше, але в містах так і є.

В даному разі мені добре відомий досвід Ізраїлю, де батьки, розуміючи, що дитині треба грунтовно опанувати певний навчальний предмет (фізику, хімію чи математику),  будучи впевненими в тому, що дитині необхідні саме ці знання, бо вони стануть професійною спецалізацією в її подальшому житті, — вони навіть змінюють місце свого продживання (переїжджають із міста в інше місто), заради своєї дитини, аби вона мала змогу навчатися саме в цій престижній, найкращій школі, саме в того авторитетного вчителя, який заслужив таке визнання своєю працею та її вагомими результатами.                 

Тому, вважаю, що й наші українські батьки повинні дуже щільно співпрацювати зі школою, аби разом вирішувати багато поточних питань задля здобуття дітьми належної освіти, в ім’я засвоєння ними найкращих знань, щоб вони якнайповніше розкрили власний інтелектувальний і творчий потенціал. Переконаний, що рівень освіти не має залежати від назви школи чи місця її розташування, особливо сьогодні, коли чи не повсюдно поширений Інтернет, коли у вчителів є можливість спрямувати учнів у світовій мережі на майже будь-яку необхідну навчальну чи наукову інформацію. Нині вже ніхто не має ні в чому переваги, живеш ти й навчаєшся в мегаполісі чи в обласному центрі, чи в районі, чи в селі. Якщо взяти для прикладу давнє, історичне й сьогоднішнє розташування великих, знаменитих навчальних закладів, престижних університетів, то це – невеличкі населені пункти… Чому, скажіть, останніми роками студенти-спудеї Острозької академії виграють чимало олімпіад? Хороших педагогів готують і в Кременецькій педакадемії. Якісна освіта вже не є перевагою великих міст…

І тому громадськість, суспільство мають бути готовими до цього. Одне питання, що це буде інклюзія, а інше – що це може бути індивідуальна форма навчання, котра вже є у школах. Бо в одному випадку в класі буде працювати асистент учителя (особливо — в початковій ланці), а в іншому – вчитель із дитиною працюватимуть за індивідуальною програмою…     

На 2015-2020 роки була розписана й видана свого роду дорожня карта послідовного проведення етапів освітньої реформи, накреслено, яким чином має розвиватися надалі українська освіта. І черговим кроком уже минулого року стало, за розпорядженням Кабінету Міністрів, схвалення Концепції державної політики в сфері реформування загальної середньої освіти в українських школах на період до 2029 року. Відтак наразі ми всі перебуваємо в очікуванні прийняття основного Закону про освіту, за ним будуть прийняті закони про загальну середню освіту й професійну освіту, а можливо, внесуть корективи і в Закон про вищу освіту… Але всі освітяни чекають на ухвалення парламентом у другому читанні саме нашого основного Закону, оскільки профільний Комітет ВРУ провів громадські слухання в обговоренні, вже сформовано остаточні поправки до другого читання законопроекту. І наразі я сподіваюся, що в поточному році парламент таки ухвалить наш освітянський основний Закон. Відтягувати далі неприпустимо, адже в такому разі будуть зірвані ті терміни, котрі вже чітко визначені в ході реформування української освіти…                 

Запитання звучатимуть дещо парадоксально в тому сенсі, що всі напрацьовані документи вже багато разів були відшліфовані й чимало доповнень внесли саме в цей основний Закон, відтак є проблеми, котрі не завжди будуть легко сприйняті на слух, тому всі документи треба мати напохваті й постійно їх читати. Бо реформування нашої галузі передбачає частину обережностей, адже, наприклад, заплановано, що із 1-го вересня цього року допоміжні заклади, котрі давали допоміжну освіту, або спеціалізовані – припинять набирання в перші класи… Тобто діти з фізіологічними відхиленнями різного спектру, в першу чергу – психологічного, прийдуть у загальноосвітні школи. І тому громадськість, суспільство мають бути готовими до цього. Одне питання, що це буде інклюзія, а інше – що це може бути індивідуальна форма навчання, котра вже є у школах. Бо в одному випадку в класі буде працювати асистент учителя (особливо — в початковій ланці), а в іншому – вчитель із дитиною працюватимуть за індивідуальною програмою…             

– Володимире Івановичу, цьогоріч було винесено на громадське обговорення проект «Нова українська школа», в котрому розписано суто освітнє середовище. Тож як саме воно формується?

– На мою приватну думку, це є дуже цікавий документ, і тому вважаю, що сьогодні освітяни повинні всю систему освіти переглянути, намітити, як буде формуватися мережа закладів, як змінюватиметься їх структура і т. д. Переконаний, що ось такі моменти щодо реформування освіти, котрі передбачені в загальноукраїнському, загальнодержавному сенсі, мають бути розроблені та видрукувані для обговорення громадськості на рівні кожної області, на рівні кожного району й на рівні кожної територіальної громади. Оскільки в структурі освітньої установи з’являються два нові поняття – освітній округ та опорна школа. Ці дві нові назви, терміни, котрі вже кілька років поспіль обговорюють в освітньому середовищі, мають різні призначення.

З одного боку, перший згаданий вище термін – найголовніший, адже необхідно підвищувати якість надання освітніх послуг, а друга нова назва означає, що потрібно зекономити державні, комунальні кошти задля створення якісно найкращих шкіл. У певних нюансах воно звучить як заперечення… заперечення. Але, якщо вивчати це питання глибоко, то ми побачимо, що  перепектива такого підходу є. Опорна школа в планах Міноствіти передбачена як така, котра буде мати в своїй структурі ще й філії. І згаданих філій має бути не менше трьох у районі цієї опорної школи. Опорна школа – базова, котра до того ж надає допомогу в навчанні дітей іще трьох шкіл. Для прикладу, в Кременецькому районі наразі напрацьовують як опорну Горинську загальноосвітню школу І-ІІІ ст. Це свого роду перша ластівка: в згаданий навчальний заклад нині вкладають великі державні кошти, і задля її розвитку придбали нові шкільний автобус, комп’ютерний клас, кабінет фізики, а це – значні матеріальні витрати. Одначе в перспективі Горинська школа повинна охопити не лише с. Кушлин, але й постало питання сіл Іванківці, Катеринівка і, напевно, Шпиколоси. Що ж це означає? А те, що перелічені вище школи, за ідеєю, мали б втратити статус юридичних осіб, позаяк стають філіями Горинської опорної школи. По-друге, треба подивитися на ступінь цієї школи: як проголошувало Міносвіти на недавніх парламентських слуханнях, мова йде про те, що школа І ступеня має бути в кожному населеному пункті. Бо це – материнська школа, це маленькі діти, супровід до школи й назад, додому. А ось уже школа ІІ ступеня – це навчальний заклад, котрий може існувати окремо або має змогу функціонувати в структурах школи І та ІІ ступенів. Що ж тоді є нового в цій реформі? Насамперед те, що в реформуванні освіти Україна повертається до світової практики, адже ніде (!) в світі немає навчально-виховних комплексів різних ступенів разом. У цивілізованих, розвинутих державах не передбачено дошкільної освіти в поєданні із загальною середньою освітою. Якби чимало українських чиновників уважно читали ці документи про те, що будуть робити реформатори освіти через рік-два, то вже сьогодні б ми не робили позапланових витрат коштів. Можливо, в межах цілої України чи, скажімо, з українського боку тоді було б можливо в населених пунктах невеликих розмірів зберегти ДНЗ і школу І ступеня як виняток, тому що в нас одразу ж постає проблема з приміщеннями, забезпеченням і т. п. Але світова практика засвідчує, що кожен ступінь навчання існує окремо, навіть за того, що досвід США вказує, що школи першого ступеня є окремими юридичними особами, установами, котрі, відповідно, мають окремі входи й окремі навчальні програми та окреме загалом усе…                                                            

У світі дуже важливу роль відіграє психологія, в розвинених державах у школах працюють практичні психологи (звісно, поряд із педагогами), забезпечуючи комфорт, психологічний мікроклімат для кожної дитини-учня. А перехід зі ступеня в ступінь – це і є здобутком дитини, це велика праця учня. І коли нині, під час реформування української освіти, кажуть, що ми вступимо на інший ступінь навчання, з першого на другий, то обов’язково буде проведена державна підсумкова атестація. Є освітні претензії на те, коли дехто говорить, що буде свого роду зовнішнє незалежне оцінювання після першого ступеня, але право на навчання в другому ступені мають усі учні, всі діти. Оскільки другий ступінь є обов’язковим для подальшого навчання, але це вже окрема школа, до дев’ятого класу. Тобто базова, середня освіта.

Дуже цікавим є ставлення до третього ступеню навчання. Він передбачає лише ліцей, котрий буде або академічний, котрий готуватиме учнів до вступу у виші, у вищу школу, або ж професійний ліцей, котрий, поряд із навчальним закладом із загальною середньою освітою, буде давати першу робітничу спеціальність.

Тому, наприклад, уже сьогодні можна вести мову про те, що всі ці назрілі зміни відбудуться, але якщо згадуваний вище Закон прийме парламент, безумовно. І, скажімо так, що вже на певну територію, приміром, міста Кременця, для ліцею визначено, що мінімальна кількість учнів на певний профіль – це 50 вихованців. Якщо це будуть 10-11-12 класи, то один профіль становитиме 150 учнів. Якщо ж ми беремо два профілі (приміром, фізико-математичний або природничий, або ж гуманітарний) – то мінімальне число учнів має складати в ліцеї 300 підопічних. Тож давайте порахуємо, скільки саме учнів наразі навчається у випускних класах міста Кременця: можемо побачити, що в перспективі ліцей імені У. Самчука стане ліцеєм міста Кременця, а решта навчальних закладів поступово перейдуть на рівень базових шкіл І, ІІ та ІІІ ступенів. Це й показує план реформи, бо це не моє суб’єктивне бачення, як би я не хотів чи хотів би ту чи іншу школу відстоювати. Але, виходячи з тих мотивів, ми нині мовимо про інше – про те, що сьогодні треба вкладати кошти, в що саме і як, бо це буде завтра. Ми повинні усвідомити, що освіта нині вже працює на завтра, на майбутнє!                

– Якщо йти таким шляхом у плані реофомування освіти в Кременецькому районі, то одразу виникає запитання з приводу функціонування ліцею в Почаєві…

– Для останнього міста ліцей становить велику необхідність, особливо академічний, бо поряд функціонує професійне училище. А ось академічний ліцей цілком має право на задоволення потреби Почаївської об’єднаної громади в існуванні ліцею, котрий працюватиме там у перспективі. Адже в документах про реформування освіти йде мова про таке: ліцей і школа ІІІ ступеня існують окремо! Вона не може бути школою І та ІІ ступенів, оскільки це – окремий заклад. Тобто у Почаєві діятимуть окремо професійне училище, школа і, скажімо, в приміщенні старої Почаївської середньої школи, можливо, виділять цей корпус під майбутній Почаївський академічний ліцей. І тоді 9-ий клас завершуватиме ЗНО, а за високими результатами останнього, учні матимуть право вступати або в академічний ліцей, або ж підуть навчатися в професійний ліцей, а інші учні продовжать навчання в 10-11-12 класах. Тобто ЗНО після 9-го класу – це вже не благо самої школи. І тоді Почаїв отримає право мати на власній території академічний ліцей як окрему юридичну структуру, із окремим забезпеченням. Тому в нас іще є час для того, аби впроваждувати пілотні проекти реформування із 2017 року, а в свою основну фазу реформа вступатиме вже у 2018-му. Тобто наступні 2019, 2020 роки (три-чотири роки) – це буде період плідної, тривалої роботи щодо реформування.

Дуже цікавим є ставлення до третього ступеню навчання. Він передбачає лише ліцей, котрий буде або академічний, котрий готуватиме учнів до вступу у виші, у вищу школу, або ж професійний ліцей, котрий, поряд із навчальним закладом із загальною середньою освітою, буде давати першу робітничу спеціальність.

А якщо прогнозувати його перебіг для нашого району, то, напевно, з таким навчальним закладом, як опорна школа, без сумніву, виникатиме й проблема села Старий Олексинець, оскільки на такій великій віддалі від райцентру, від міста Кременця, аби бути базовою, опорною школою, звичайно, ми повинні зважати на те, що загрозливою залишається демографічна ситуація та потребують тотального капітального ремонту автошляхи всієї Кременеччини…

Дуже часто батьківська громадськість говорить про проблему доступності до школи. В школі в нас є таке поняття, як юридичні норми, коли ми, педагоги, директори, маємо професійне бачення тонкощів і складнощів вирішення того чи іншого питання. На жаль, пересічні люди, наші звичайні співгромадяни не читають нормативних документів, а тому багато хто мої попередні аналітичні висновки, можливо, сприйме, наче якісь приватні фантазії… Насправді ж я в дохідливій, але аналітичній формі озвучую напрацювання державних органів, інституцій, громадських організацій при Міносвіти України, ініціаторів цих реформ. Було враховано світове, європейське бачення й успішний, прогресивний міжнародний досвід організації роботи освітньої галузі.                     

Бо коли в нашому місті сперечалися з приводу необхідності чи неприпустимості розформування, переформатування або перенесення гімназії як навчального закладу, то, скажімо, аргументи колективу гімназії про те, що, мовляв, «ми поставили стільки-то нових вікон…» , — це, звісно, добре, це на благо… Однак не вікна й не двері навчають дітей. Натомість сьогодні в школі треба облаштувати сучасний кабінет фізики,  котрий загалом коштує півтора мільйона (!) гривень, і кабінет біології вимагає організації новітньої лабораторії, нині ми повинні закупити модерний кабінет хімії із сучасною лабораторією, щоб вийти на якісно інший, вищий рівень надання освітніх послуг учням. Ясна річ, що всього цього для школи батьки аж ніяк не зроблять, не оплатять власними кревними коштами… Але парадокс і патова ситуація наразі полягає в тому, що в державі немає стількох необхідних на модернізацію всіх без винятку шкіл бюджетних коштів… Хоча, звісно, кошти в державі ніби й є, але їх не вистачає, бо триває російсько-українська війна, маємо утримувати понад 2 мільйони переселенців із окупованих теренів Донбасу й Криму, понад 1 млрд. доларів згоріли від вибухів на артскладах на Харківщині, шалені суми «потягне» відновлення та відбудова знищених будинків, інфраструктури й комунікацій у Балаклії… Все це – надскладні, загальнодержавного масштабу проблеми, а ми наразі обговорюємо вузькопрофільні проблеми – необхідність реформування освіти…

Ми усвідомлюємо, що живемо та працюємо в період глибинних, докорінних змін у нашій державі, говоримо про всі її мінуси, корупцію й інші упущення, і це тоді, коли освітяни добре розуміють, що Зовнішнє незалежне оцінювання – це не унікальна можливість виявлення талантів дітей, учнів, а бар’єр задля боротьби з корупційними зловживаннями…     

Безумовно, що навіть під час війни й тотальних реформ освіту потрібно, попри все, належно фінансувати, бо саме від лідера й загалом від керівництва нашої держави, регіональних областей, районів залежить, чи буде в держчиновників, керманичів різних ланок освітянської сфери бачення майбутніх обріїв нашої галузі, першочергових (!) перспектив освіти. Бо лише тоді ми доможемося високої якості сучасної, модернізованої освіти, тільки тоді ми вирішимо наступне, життєво важливе питання – забезпечення робочих місць. Адже це теж надто болісна проблема… Оскільки ми готуємо майбутніх фахівців, надаємо якісні освітні послуги, глибокі знання, але ці люди, які здобувають хорошу освіту, згодом, на превеликий жаль, залишають нашу державу, виїжджають у світи й пізніше вже працюють, реалізують себе в розвинутих, заможних країнах… Відтак в Україні постають питання якнайшвидшого впровадження інноваційних проектів зі створення робочих місць, і на це повинна працювати українська наука.       

Тому скажу й про професійну освіту, про котру вже роками багато говорять… Мова йде про необхідність запровадження співфінансування областей, комунальну власність і т. д. Але ж проблема захована шлибше: й українське виробництво повинно бути зацікавлене в підготовці професійних кадрів… У нашій же державі традиційно професійна освіта, як і вища, технологічна, працюють на морально й технічно застарілому обладнанні, готуючи майбутніх водіїв, технологів чи працівників станцій техобслуговуваня і т. д. А ось у європейських державах і США – все цілковито по-іншому: там автоконцерн випускає з конвеєра та на ринок  нову модель авта, і відразу ж другу модель, після першої, спрямовують на вивчення у профтехосвітні заклади, де й готують спеціалістів, які й будуть обслуговувати найновіший автотранспорт. Адже в Україні є гарантований пробіг автомобілів, відповідні стандарти, але ж у нас мають бути створені умови й для сучасної профтехоствіти майбутніх спеціалістів робітничих, технічних спеціальсностей. Якщо торік у м. Чортків відкрили нове підприємство «Бортнеце», то там треба забезпечити спеціалістами близько 5-ох тисяч робочих місць, але одразу виникла проблема з підготовленими, досвідченими кадрами… Саме в цьому й має бути гарнатія, коли власник підприємства, його адміністрація замовляє підготовку потрібних кадрів у профтехосвіті, проплачує за їх професійне навчання, а згодом те ж саме підприємство працевлаштовує у власних цехах підготовлених спеціалістів, бо заздалегідь знає, які саме фахівці необхідні для забезпечення виробничого процесу. Відповідно, промисловик-підприємець зможе надати сучасне, викорстовуване обладнання закладам профтехосвіти, щоб майбутні робітники навчалися на сучасних верстатах та устаткуванні, вміли їх обслуговувати, бо ж на виробництві вже грунтовно знатимуть технічні характеристики обладнання, цілих технологічних ліній. Я навіть не уявляю собі, якби зараз у Кременці таки запрацювало сучасне, високотехнологічне підприємство і в три (!) зміни?! Де б його власник віднайшов необхідні робітничі кадри, бо можна проаналізувати, скільки часу знадобиться на те, аби їх підготувати?! Тобто час потягне за собою й кошти… Отже, освітня реформа повинна тривати паралельно, йти нога в ногу з інноваційними освітніми проектами, бо прийдуть інвестиції, приведуть за собою новітнє виробництво, а де ж тоді брати робітничий потенціал, спеціалістів, технологів, механіків, інженерів, кадри загалом?!

У цьому контексті хотів би зауважити, що я, звичайно ж, позитивно ставлюся до того, що формують транспортні засоби для освітніх округів, маю на увазі, що закуповують за державні кошти шкільні автобуси. Їх уже в нашому районі мають сільські школи Старого Олексинця, Будок, Горинки й Попівців, бо ж на хуторі Весела діє малокомплектна школа… Все це, звісно, дуже позитивні зрушення. Але, на мою приватну думку, державним інституціям слід було вчинити трішки інакше: скажімо, отримала Горинська ЗОШ автобуса, а він, припустімо, швидко поламався, з огляду на жахливий стан автодоріг… Як наслідок – ремонт автобуса забере два-три тижні… Або раптом захворів водій шкільного автобуса… А як же в таких форс-мажорних випадках належно забезпечувати надалі перевезення учнів із навколишніх сіл та забезпечувати учбовий, а отже, безперервний процес навчання дітей?! У мене та групи моїх однодумців є така ідея, котру наразі треба нагально озвучити для керівників територіальних громад, органів місцевого самоврядування й управління: необхідно створити в Кременецькому районі комунальне транспортне автопідприємство. Бо функцінування саме в такому АТП бодай десятьох транспортних одиниць уже передбачає роботу, посаду такого вкрай потрібного спеціаліста, як механік. Відтак на цьому автопідприємстві на постійній основі надаватиме медичні послуги лікар. Тобто щодня до виїзду буде підготовлений автобус, автомобіль, оглянутий фахівцем із механіки. Тому буде потреба створити відповідну матеріально-технічну базу із сучасним діагностичним обладнанням. І ще одна проблема: в нашому краї накопичилося чимало громадських, комунальних питань,  для розв’язання котрих нам потрібен автотарнспорт – від найстрашніших подій та випадків (надзвичайних ситуацій, питань цивільної оборони, евакуації населення) – до найпростіших (проведення фестивалів та інших культмасових і спортивних заходів, туристичних поїздок та екологічних акцій і т. п.). І коли б згадані вище комунальні автобуси розміщувалися окремо, але разом, у спільному використанні всіма громадами, то було б усе логістично й ефективно вибудувано в нашому спільному госпрозрахунковому комунальному господарстві. Адже вже мають власні мікроавтобуси і відділ культури та туризму РДА, і ДЮСШ, і т. д. А ми сподіватимемося, що  створимо єдине комунальне автотранспортне підприємство, котре виконуватиме платні замовлення щодо надання автобусів для здійснення рейсів у межах району та поза його межами. Якби запрацювало таке АТП, то, в разі виходу з ладу того ж шкільного автобуса, диспетчер міг би перенаправити його в тому напрямку, котрий буде необхідний школі-замовниці транспорту. А коли нині існує зв’язок «школа – автобус», то владні структури лише вказують на те, що підмінний водій відповідної категорії, обслуговування й ремонт автобуса — це відповідальність та проблема, головний біль директора навчального закладу…

Тож оскільки таке ймовірне АТП буде муніципальним або громадським, тоді центр згаданої територіальної громади отримає змогу віднайти своє чільне місце. Адже в нашому районі на сьогодні ще є об’єкти, котрі, скажемо так, не до кінця приватизовані… Тому вважаю, що добрий господар знає, як усе це облаштувати. Але, якщо ми ведемо мову про безпеку дітей, учнів, про безпеку дорожнього руху, якщо наголошуємо на ощадливому використанні пально-мастильних матеріалів і бюджетних коштів цієї громади загалом, то доведіть мені зворотнє, що нібито може переважити все, викладене вище… А то виходить, що нині кожна школа повинна збудувати власний гараж для свого автобуса, забезпечити його охорону, що потягне за собою чималі бюджетні кошти… Той же автобус нині коштує від півтора мільйона і більше гривень, але із цим специфічним господарством (техоглядами й обслуговуванням машин у тому числі) спроможне буде дати раду лише не приватне, а комунальне автопідприємство. І тоді питання освіти, культури й масового спорту вирішуватимуть централізовано, в комплексі та ефективно. Тим більше, що торік і в поточному році, за словами голови ОДА С. Барни, Тернопільщина отримала 42 автобуси, а тому й назріло створення серйозного підприємства в Кременці, районі. Держава в екстраординарних випадках не повинна потім ходити в ролі прохача. Добре, що три роки тому ми віддали шкільні автобуси в зону АТО, а вже потім підключилися зі своєю найвагомішою допомогою волонтери. Але ж із автотранспортних підприємств нашого Кременецького краю не було що, не було автобусів, аби передати їх тоді українській армії…

Я б сказав так, відомими словами: полюбіть майбутнє, дітей, і в усіх виростуть крила… Тому мусимо наше прийдешнє полюбити, зрозуміти, що довготривале реформування освіти робимо заради дітей. Без інвестицій в освітню галузь реформа не відбудеться, бо перетворення, зміни — це не лише оптимізація мережі освітніх закладів. Адже всі держави, котрі здійснили прорив в економічній сфері, найперше інвестували в науку та освіту, тобто в людський (!) ресурс. Найбільше на сьогодні – це Південна Корея й Сінгапур. Мені імпонує кредо Гарвардського університету (США): «Освіта – це не час, освіта – це зусилля». Це один із 15-ох пунктів студентів Гарварда.

– А як зі здоров’ям дітей у школі, котра живе в умовах реформування, змін навчальних програм, тестування?                   

– Здоров’я учнів – це й справді дуже важливо, але щодо стану здоров’я особи, людини в європейських країнах розглядають так, що це – питання, проблема, власне, самого громадянина… Це найперше питання розуміння сім’єю, батьками дитини, що вона повинна бути фізично здоровою. Немає в багатьох країнах того, що вам потрібне санаторно-курортне лікування чи вам необхідний відпочинок. У Європі та США свідомі люди самотужки дбають про власну фізичну форму, бігають уранці кроси, тренуються на велосипедах, ходять у тренажерні зали… Це, власне, і є та життєво важлива потреба, щоб забезпечити власну працездатність. Відтак в Україні найперше сім’я має розуміти та націлювати дітей, що вони повинні займатися фізичною культурою й спортом. А школа, як і медицина, повинна дотримуватися принципу «Не нашкодь». Слід належно стежити за станом здоров’я учнів, їх зором, за поставою вихованців, за ненабутим сколіозом, за неперевантаженням серцево-судинної системи організмів дітей, але – на основі діагностування з боку медицини. Тож я не згідний із тими батьками учнів, дехто із яких просто каже, що, мовляв, «слід узагалі відкинути заняття фізкультурою та спортом у школі», бо буцімто «це непотрібне…», або ж закликають максимально зменшити фізичні навантаження учнів… Вважаю, що це в корені неправильно, оскільки людина до 20-25 річного віку, наче той акумулятор, «заряджається» фізичною, життєвою, психологічною силою, а вже опісля всі ми… «розряджаємося»… Іншими словами, чим краще в школі «зарядили», загартували людину її фізично-психологічними задатками, тим довше й продуктивніше вона розвиватиметься, трудитиметься в доброму здоров’ї у дорослому житті, на власному професійному поприщі, тим упевненішою вона буде в собі…                   

У своїй же Кременецькій школі-інтернаті ми пішли в даному разі трохи іншим шляхом, тому що Міносвіти України нам дозволяє із трьох годин фізичного виховання одну годину замість фізкультури забирати на викладання хореографії. А це – компенсація суто фізичного навантаження, рухової діяльності. Тим паче, що діти початкових та учні середніх класів досить легко піддаються навчанню й вправлянню в ритміці та танцювальних рухах, а заразом у них пожвавлюється рухова активність, розвивається слух, кращає постава, діти опановують уміння відчувати гармонію, красу мистецтва, музики, танців… Хоча погоджуюся, що в школі вкрай також необхідні й вельми корисні спортивні ігри, змагання, котрі виховують, «виковують» фізичну досконалість.      

Напевно, всі педагоги й батьки зауважують те негативне явище, наскільки менше нині стало підлітків, юнаків на стадіонах, спортивних майданчиках… І це через те, що різного роду гаджети, комп’ютери із Інтернетом та соціальними мережами вкупі забирають у поколіня, яке підростає, силу-силенну часу, необхідного найперше для самовдосконалення й розвитку підлітків та юнацтва в усіх стосунках…

Я не кажу, що загалом усе це працює на мінус, бо, на щастя, є поодинокі випадки-винятки, коли юнацтво почерпає з інформаційного поля позитив. До слова, наша школа-інтернат  має приклад чудового, неординарного хлопчини, юнака – учня 10-го Павла Тимошенка, якого я особисто розумію й вітаю, адже він дуже багато власного часу приділяє вивченню комп’ютерних технологій та програмування, утримуючи 2-е місце в області й 1-е місце із комп’ютерних технологій у районі. Гадаю, що за Павлом, за його фаховим розвитком, уже тепер спостерігає чимало зацікавлених очей. Бо він до 9-го класу вивчав як основну мову німецьку, а в 10-му перейшов на опанування англійської та одразу ж став призером відповідної районної олімпіади. Згаданий юнак наполегливо, самостійно вивчає й інші іноземні мови, а головне – дуже багато читає книг. Завдяки своїй нинішній самовідданій інтелектуальній праці він прагне належно реалізувати себе в майбутньому, домогтися гідного, високооплачуваного фаху та заможного приватного життя. І це вельми похвально. Основне – що він не витрачає власний життєвий час намарно, просиджуючи за комп’ютерами та книгами до пізньої ночі. А переважна більшість дітей, учнів, на жаль, здебільшого зайняті в Інтернеті банальним листуванням, смайликами, фотками, онлайн-іграми і т. п. гайнуванням часу, оскільки в цьому всьому немає підстав для власного інтелектуального розвитку… А в нашій школі-інтернаті ми намагаємося заохочувати учнів іти й займатися на стадіон, у спортзалу чи тренажерну залу. Тобто маємо всі умови, щоб діти всебічно та повноцінно розвивалися. І, крім того, ми вже з десяток років у своїй початковій ланці маємо парти-антисколіоз, оскільки набутого сколіозу в нас немає. Є лише окремі вроджені патології чи вади-моменти із раннього дитинства…              

…У всьому світі та й в Україні реформи в освітній галузі розпочинаються тільки тоді, якщо є запит на них із боку суспільства. Тобто в разі, якщо освітою незадоволені вчителі, учні, їх батьки й безпосередньо держава. Реформа в нашій специфічній сфері полягає в тому, коли вже навчають іншого, навчають по-іншому й навчають задля іншої, нової мети. Загалом світ змінився, з’явилося чимало нових наук та освітніх практик, відтак учитель відтепер діє не як єдине джерело знань, а як коуч (тренер, менеджер), тюдор, штурман. І, звичайно, на підмогу йому поставлені комп’ютери та інші сучасні технології, методики — психологічні, командні, змагальні, знаннєві й т. д.         

Тому українська школа повинна готувати, виховувати, передусім, особистість, громадянина, а вже потім – фахівця. Якщо особистість, то це – цілісна особистість; якщо громадянин – то це патріот; якщо ж фахівець – то це інноватор. Звичайно, це буде її роль індивідувально-психологічна, суспільно-політична, соціально-економічна. В такому разі, якщо українська школа все це реалізує на практиці, втілить у життя, то це дасть змогу врахувати в навчальному процесі інтереси основних акціонерів школи – учнів та їх батьків, держави й ринку праці.

– Хто ж є головним замовником освіти, на Вашу думку? 

– Безумовно, це сама дитина та її батьки, держава і бізнес. Аби конктертизувати, скажу, що це й вищі навчальні заклади, котрі замовлятимуть для себе майбутніх студентів, та наука. В чому полягатиме допомога з боку останніх школі? Звісно, що це допомога грошима, розумом, ліками.

Мені особисто подобається те, як реформування здіснює відомий у всьому світі польський фахівець Лєшек Бальцерович, якого українська влада запросила в нашу державу як радника щодо проведення реформ в Україні: він звинувачує українських популістів та засуджує нас за розірваність комунікацій, тобто неналагодженість зв’язків між реформаторами й суспільством, критикує за перешкоджання реформуванню в державі. Адже в нас є чимало таких моментів, коли якась людина не фахово, тобто не як спеціаліст рекомендує освітянам-професіоналам, як і що робити в довіреній їм галузі. Щоправда, ще поки що нині популісти не вказують лікарям, як слід правильно проводити хірургічні втручання, адже це – найперше відповідальність безпосередньо та найперше – фахового медика. Але ж також є головно професіональна відповідальність й інженера, й освітянина і т. п. Тому давайте говорити про реформу в освіті не з позицій популізму, а розмірковувати та полемізувати фахово.                 

Через це я твердо переконаний у тому, що має бути чітко відпрацьований проект проведення реформ в освіті Тернопільської області й Кременецького району, з наміченими роками (термінами) здійснення, планами, коштами, запланованими опорними школами і т. п. Потрібен і чіткий проект реформи освіти міст Кременець та Почаїв.

Безумовно, що пересічні громадяни, громадськість убачають деякі мінуси в тому, що відбулося під час формування Кременця як міста обласного значення… Хоча нагадаю, що в своїй попередній статті у місцевій пресі я написав про реформування адміністративне, і буквально через декілька тижнів Президент України вже підписав нові зміни до Закону про те, що й місто Кременець має право на розширення своєї територіальної громади, що населені пункти з інших районів зможуть формувати інші громади в іншому районі, якщо розташовані ближче і т. д. Тобто попередня стаття Закону про адмінреформування пішла в народ задля, так би мовити, роз’яснення публіці, що так воно має право на життя. Звичайно, місто Кременець мало та має право створити й розвивати нині наявний міський відділ освіти, хоча міг би бути й райміськвідділ. Але, Ви ж знаєте, життя нині засвідчує, що теперішня конкуренція між двома відділами освіти – районним та міським, приведення в систему «свіжої, нової крові» й утілення нових ідей – це позитив, це на краще. Хоча всі повинні розуміти, що під час реформування освіти подальша доля відділів освіти поки що є «підвішеною», бо це мають бути такі собі допоміжні, дорадчі центри освітніх послуг. На мій скромний погляд, та й не лише на мій, на думку інших фахівців, моїх колег, звучить єдине переконання, що в Кременці потрібно було зберегти єдиний райміськметодкабінет, оскільки це має бути потуга, напрацювання методичних рекомендацій, розвиток навчальних предметів, фахового оцінювання… Вважаю, що в такому вирішенні питання громада виграла б більше. Адже міськвідділ освіти починали створювати практично «з нуля», а ось функціонування міськрайметодкабінету створило б кращі стартові умови. Я розумію, що й місту Почаєву буде необхідно створити свій відділ освіти чи мати інспектора з освітніх закладів, але це вже буде інше обслуговування. А в Кременці конкуренція між двома відділами освіти теж стала новим джерелом змін, нових ідей, і згодом побачимо, чи на користь освіті загалом виявиться змагання між ними як нове явище…                               

У жодній країні світу не мала успіху реформа, котру впроваджували згори. Перекладання відповідальності через власну бездіяльність нам дуже зашкодило, й Асоціація керівників шкіл дуже багато напрацювала як неурядовий орган, щоб розвинути систему освіти України. Правда, ідеї циркулювали різні, адже існує Асоціація керівників шкіл нового типу, тобто гімназій та ліцеїв, і з-поміж них навіть прозвучала така пропозиція, щоб мови національних меншин винести за рамки шкільної програми, аби це навчання відбувалося за допомогою недільних шкіл. Одначе в даному разі не завжди правильно впадати в крайнощі: кажемо, що за часів окупаційної польської влади нас полонізували, за такої ж радянської – зросійщували… Відтак у сьогоденні ми повинні не допустити повторення тих колишніх помилок, тому що в таких областях, як Закарпатська та й на Волині чи Буковині, на Вінниччині, діють молдавські школи, на Одещині – з вивчення болгарської мови, — і ми повинні виходити з конституційного, хто є українським народом: це всі громадяни, які проживають на території України. І відтак кожен громадянин має право знати свою рідну, материнську мову, але обов’язково повинен володіти та користуватися українською, державною мовою. Тому, як бачите, скільки голів, стільки й ідей, але я гадаю, що в найголовнішому, засадничому ми мусимо разом розібратися та дійти спільного державницького знаменника.               

Реформи порушують проблеми виживання нашої країни, і за провали, прогалини в реформуванні у різних сферах суспільного життя ми платимо погіршенням життєвих стандартів, зростанням корупції… Через це українське суспільство в своїй масі неоднозначно ставиться до всіх загаданих перетворень, змін, одначе, сподіваюся, що хоч і не кожен із нас, але переважна більшість розуміє, усвідомлює життєву необхідність проведення глибинних, докорінних реформ.  

Задля втілення напрацювань, ідей освітньої реформи потрібні консенсус, злагода, погодження в самому суспільстві чи, принаймні, в його більшості. Реформа освіти має забезпечити, змінити на краще потреби і тих, хто навчає, і тих, кого навчають.

І ще раз повернуся до проблем із автотранспортом для шкіл. Насамперед, нам необхідно забезпечити транспортну доступність: у нас існує таке розуміння, що транспортна доступність, згідно з нормативними документами, у сільській місцевості має складати понад 3 кілометри. Але чимало людей не зовсім розуміють поняття транспортної доступності в межах міста: вона становить 15 хвилин ходьби – для школи І ступеня і для школи ІІ-ІІІ ступенів – не більше 30-ох хвилин в один бік. А максимальний радіус обслуговування учнів шкіл ІІ-ІІІ ступенів має складати понад 15 кілометрів. Таке передбачене  санітарними правилами та нормами, і тому, коли  нині, на недавній нараді в Тернопільській ОДА, виступав заступник міністра освіти й науки України Павло Хабзей, який представляв обговорення навчальних планів для 10-11 класів, то він наводив цифри, котрі змушують замислитися. Скажімо, в містах обласного підпорядкування 10-11 класи – це  у 40 відсотках однокомплектних шкіл. У сільських школах (третина закладів) – у 10-их класах – це менше (!) десятьох учнів… У містах – це 15-20 учнів, і це теж однокомплект… Навіть в обласних центрах є такі школи, де однокомплектність складає 25-30 учнів. І тоді, якщо йти за такими даними, то про профільне навчання не може бути й мови… В нас був один із випадків у одній із міських шкіл, коли батьки захотіли, щоб їх діти поглиблено вивчали математику. Один клас тоді пішов, а наступного навчального року прийшов 10-ий клас, котрий не забажав опановувати математику, а натомість обрав універсальний план здобуття знань… Тобто, якщо ми говоримо про те, що під час реформування третій ступінь навчання має передбачати поглиблене вивчення якогось блоку предметів, то 10-15 учнів аж ніяк не створять жодної можливості для вивчення цього питання.

Задля втілення напрацювань, ідей освітньої реформи потрібні консенсус, злагода, погодження в самому суспільстві чи, принаймні, в його більшості. Реформа освіти має забезпечити, змінити на краще потреби і тих, хто навчає, і тих, кого навчають.

У межах міста, вважаю, що виконком Кременецької міської ради мислить правильно, оскільки не постає сьогодні проблема зняття ступеня зі школи, а йде мова про формування класів не в чотири учні, не в п’ять учнів, навіть не в десять, а, принаймні, в 16 учнів. Бо там тоді можна буде навіть вводити для вивчення дві іноземні мови, якщо є по вісім учнів підгрупи. Тобто можна йти саме таким шляхом. Але в межах міста – це концентрація, зосередження зусиль, і, переконаний, що зауваження з боку Міносвіти є правильними. Одначе громадськість має знати, що не завжди в тому класі, де навчається четверо дітей, не завжди буде конкурсне змагання, змагання за знання. Оскільки велика кількість учнів у класі (20-25-30 чоловік) – це взагалі якісно інший стан навчального процесу, бо це порівняння себе з товаришем, бачення себе поряд із однокласниками, це різного роду позакласні заходи й т. п. І тому все це в комплексі складає повноцінне шкільне життя.                                      

Ми вже вище говорили з Вами про перетворення шкіл нового типу в «елітні» школи для мажорів, про сегрегацію, а решту шкіл згадана «аеліта» несправедливо-упереджено називає «школами-відстійниками»… І це насправді не завжди відповідає дійсності, бо якщо є обдарована дитина, і вона потрапила до хорошого вчителя, який зумів розкрити таланти свого вихованця, то ми бачимо високі результати за підсумками. Я вже наводив позитивний приклад школи в селі Кімната, але ще є й ЗОШ у Білокриниці, Дунаєві, Старому Олексинці та інші навчальні заклади, де без збільшення кількості вивчення годин на предмет, без додаткового навчального дня (6-денки) діти виборюють на предметних олімпіадах перші місця!.. І це без спеціалізації, поглибленого вивчення предмету із 1-2-го класів! Ви собі уявляєте, що учень класу в спеціалізованій школі з вивчення іноземних мов має 5-7 уроків іноземної мови на день, а ось олімпіаду виграє й стає призером та дитина, яка має  3 (!) години уроків. Тобто можна порівнювати й стверджувати про віддачу, результат від роботи одного та іншого педагога. Через те, що коли не брати по одному закладу, а в цілому по державі, то ми побачимо, що десь були перекоси, десь допустили недопрацювання, а ще десь «працювала» лише вивіска закладу…

Я ще раз звернуся до одного питання, що ЗНО – це боротьба проти корупції, але воно не виявляє всі таланти й здібності дитини… І Ви, і я навчалися свого часу у виші. Зокрема я здобував вищу освіту вже після училища й служби в армії, й мені врізалося в пам’ять, як приходили в інститут студентами колишні учні, які закінчили спеціалізовані школи з поглибленим вивченням іноземних мов. І вони мали, так би мовити, певну фору перед нами, сільськими хлопцями, випускниками звичайних провінційних шкіл, але – лише на перший-другий курси навчання у виші. А вже згодом, ми, селюки й вихованці шкіл у районних центрах (без спеціалізації), почали обходити «обласну іншомовну еліту», саме завдяки своїй праці, наполегливому навчанню, оскільки зарозумілі випускники обласних спецшкіл самозаспокоювалися та зупинялися у власному освітньому розвитку… Тому, що багатьох із них батьки влаштовували у спецшколи не за їх дитячим бажанням, а за рахунок власної дорослої настирливості…

Безумовно, що школа розпочинається не з вікон чи дверей, а саме з дитини, з її усмішки й радісного голосу. Школа також розпочинається із учителя, сучасного педагога та просунутого, відкритого до реформ та інновацій директора. На жаль, частина і педагогів, і тим більше людей не педагогів, не розуміють, патологічно побоюються та не бажають будь-яких змін. Але, вважаю, що впродовж років реформування ця частина згаданих скептиків-песимістів від школи відійде… Що ж нам бракує? Нам не вистачає культури сумніву: ми повинні будь-які питання, проблеми, якими б важкими вони не були, мусимо проговорювати, враховую складну термінологію, специфіку та беручи до уваги умови навчального закладу. Тому в жодному разі не слід замикатися в собі, бо це має бути дискусія, ми повинні виробити загальне бачення перетворень, спроектувати розвиток освітньої галузі.

Звичайно, що ми нервуємо, бо втрачаємо певну стабільність, котра нас найперше пригальмовує, адже здається, що все добре, спокійно: навіщо тоді щось змінювати?! Але навіть тоді, коли тобі здається, що вже нічого не треба, потрібно зазирнути вперед: а що ж буде завтра, бо це дуже цікаво? Із цього приводу наведу слова відомого науковця Джастіна Крюгера: «Невігластво частіше дає впевненість, а не знання…» Ось і виходить, що значне число інертних людей каже, «що «я не знаю, що та як, але я не буду, я не розумію, тому й не піду далі…»

Часом у деяких питаннях періоду реформ «правлять бал» некомпетентні люди, які схильні до переоцінки власних розумових здібностей, бо, бачте, «вони знають усе…» Загалом окремі члени громади «розбираються» в двох питаннях дуже «сильно» – це в галузі освіти (тому, що всі навчалися) і в сфері сільського господарства, бо мають грядки під вікнами та вазони в квартирах чи будинках… Але ж не завжди такий «критерій» є правильним і визначальним… Оцінки та судження здебільшого виходять із вуст некомпетентних людей, бо некомпетентні люди не завжди розпізнають високі здібності компетентних, освічених людей. Некомпетентним людям не вдається усвідомити те, що таке компетентність, бо вони не розуміють компетентних людей, не здатні збагнути глибину мислення й знань компетентних особистостей. Отож, коли ми не знаємо, що потрібно робити, то прийняття рішень стає важким, а важке – непотрібним…

Епікур свого часу сказав, що праця, котра приносить задоволення, — це та робота, до якої в людини є природні здібності.                            

Отже, в Україні будуть змінювати форми навчання, адже вже є відповідні пілотні проекти й напрацювання. Скажімо, ми маємо розуміти сутність такого поняття, як формальна освіта та інформальна освіта. Перша – це та, котру дають у школі. А другу ми отримуємо в позашкільних навчальних закладах, гуртках, музичних, мистецьких школах, хореографічних і балетних студіях і т. п. Але ми, поряд із цим, маємо згадати, що сьогодні є екстернат, і він буде залишатися, а також є дистанційна освіта. Це останнє – нове, у великих містах України та в Європі воно вже працює. З різних причин батьки вирішують, що їх діти будуть навчатися дистанційно: або їм далеко діставатися до навчального закладу, або ж виникають певні сімейні обставини, або ж інші першопричини. Буквально недавно я зіштовхнувся з випадком, коли сім’я вирішила, що їх хлопчик буде займатися професійно великим тенісом, оскільки фізіологічно підходить для цього престижного виду спорту, має відповідні нахили, і взагалі, його батьки самі є тренерами, бо бачать у тенісі велике майбутнє свого сина. Отже, вони оформлюють власну дитину на дистанційне навчання, долають усі бюрократичні питання, а невдовзі цей учень приїжджає та складає тести, контрольні роботи або через мережу Інтернет опановує всі навчальні предмети, котрі задає йому вчитель. Але ж зате згаданий учень день у день працює дуже потужно на тенісному корті. Й Ви знаєте, в цього хлопчини, який наразі навчається в четвертому класі однієї зі львівських шкіл, тричі (!) на день відбуваються тренування тривалістю по дві години. Погодьтеся, що це величезне навантаження, але дитина буде робити це не «з-під палиці», а з великим бажанням та зацікавленням, бо її готують до професійної роботи у великому спорті.

Тому, коли я вище говорив про те, що отака структура навчальних закладів І ступеня, ІІ ступеня, ІІІ ступеня окремо або І-ІІ ступенів разом, а ІІІ – лише окремо, то є винятки з правил, котрі нині розглядають у проекті Закону про освіту. Оскільки дозволятимуть у трьох випадках: заклади І-ІІ-ІІІ ступеня – це спортивні школи, котрі матимуть змогу готувати майбутніх членів збірних та олімпійських команд України, це й інваспорт, а другий вид – мистецькі школи. Скажімо, школа І-ІІ-ІІІ ступенів при Львівській музичній академії імені М. Лисенка. Або ж це буде вивчення образотворчого мистецтва, і тому я знову повернуся до теми обдарованості дітей. Хто колись знав Катерину Білокур, Марію Приймаченко чи тернопільського художника Івана Марчука? Нині ж вони відомі на весь світ, а останній митець уведений у «п’ятдесятку» вундеркіндів планети, за оцінками англійських експертів! Ми можемо навести чимало унікальних українських людей, які досягли світових висот знаменитості в різних творчих сферах і наукових галузях, будучи інвалідами, артистами, володіючи унікальним баченням світу або навіть маючи певні прояви… шизофренії, бо насправді вони – не від світу цього, володіють великим потенціалом, являючи собою дивних, дивакуватих людей для загального соціуму…

Безумовно, що й уведення дистанційної освіти для, скажімо, дітей зі зважених сімей, щоб оминути ризики, заради належного контролю за таким учнем із боку його батьків, це і є можливим варіантом для самореалізації таланту-самородка. Хоча в даному разі соціальні служби повинні передбачити та моніторити те, аби це не було насильством, примусом над дитиною. Щоб через такі речі не підірвати здоров’я дитини, не сформувати в неї відразу до занять, припустімо, на музичному інструменті, а потім до несприйняття всупереч усьому, хоча учень і мав неабиякі здібності, талант, щоб дитина спересердя не побила дорогокоштовну скрипку чи т. п., оскільки поглиблене заняття цим предметом веде її до зриву у психіці. Відтак дуже важливе розуміння вікових переживань учня, і про все це повинні знати його батьки, які мають бути зацікавлені в освітньому зростанні своєї дитини. 

Знаємо, що в нашому Кременці проводять дуже багато культурно-мистецьких заходів, і коли я часом буваю на таких дійствах (у силу своїх часових можливостей), то дивуюся, наскільки мало батьків приводять на ці заходи своїх дітей, хоча в місті є унікальні можливості задля творчого й інтелектуального розвитку дітей…

У нашій школі-інтернаті ми формуємо внутрішньо-шкільне освітнє середовище, проте я в жодному разі не маю на меті задирати носа, але чимало людей, які побували в нашому навчальному закладі з освітніх установ інших областей, були приємно здивовані, зазначаючи про те, що в нашому інтернаті, котрий теж уже готовий до реформування, є чудові навчальні кабінети, картинна галерея, три студії, літній театр, котрі виховують в учнів відчуття гармонії, колориту, художній смак, бо це все те, що ми самотужки, роками напрацьовували. І тому нам, потужному педколективові, взагалі не страшно йти в реформу. Вважаю, що найпотужнішим агентом змін у Кременецькій школі-інтернаті повинен бути її згуртований педколектив, і я особисто як директор підтримую реформування, бо без цього ми можемо дуже багато втратити загалом.

Знаємо, що в нашому Кременці проводять дуже багато культурно-мистецьких заходів, і коли я часом буваю на таких дійствах (у силу своїх часових можливостей), то дивуюся, наскільки мало батьків приводять на ці заходи своїх дітей, хоча в місті є унікальні можливості задля творчого й інтелектуального розвитку дітей…

Розумієте, безпосередньо система нашої освіти в цілому є надто консервативною, і тому треба дуже обережно підійти до її давно назрілого реформування, щоб, як мовиться, не наламати дров, аби зберегти все цінне та рухатися вперед до світового цивілізаційного світового співтовариства в галузі освіти. Тому мусимо почерпнути, зберегти й примножити все найцінніше з українського національного та радянського освітнього досвіду, оскільки, за Т. Г. Шевченком, ми пройшли дякову школу, але нині вже вийшли на вищий рівень, щабель розвитку, відтак Україні є чим пишатися. Весь світ нині визнає, що найбільше серед хакерів є вихідців із українських шкіл та вишів, але їх діяльність як ІТ-ішників і набуті знання слід спрямувати на благо саме української держави, її економіки, науки. Бо ж ми постійно говоримо про працевлаштування й самореалізацію талантів та обдарувань саме в українській державі.

Держава повинна якраз тепер, попри все, так проводити власну політику, що щоб дати змогу здібній людині самореалізуватися в будь-якій галузі чи сфері. В мене є чудові знайомі, які закінчили Київський авіаційний університет у галузі комп’ютерних технологій та які нині виїжджають до Німеччини, аби тестувати тамтешні автомобільні гіганти, на автополігонах перевіряти спеціальні надскладні програми й т. п. Це і є високі результати досягнень, високотехнологічні показники українців за кордоном, коли всесвітньовідомі автоконцерни кличуть до себе на високооплачувану роботу спеціалістів із України. Тобто загалом наш вітчизняний інтелект високо цінують у Європі, світі. Я своїм учням, випускникам кажу, що вони повинні бути фізично здоровими людьми, володіти комп’ютерами, знати інформаційні технології, програмування – і не на рівні користувача, а як спеціалісти. Також ми створили дітям належні умови для вивчення іноземних мов та інших предметів, і ще ми забезпечили професійне навчання автосправі. Тобто учень, випускник, повинен стати самодостатнім у широкому спектрі галузей та сфер. Іншими словами, задля підготовки майбутнього хорошого спеціаліста школа повинна вийти за межі поняття, уявлення «де я проживаю». Бо коли свого часу я перебував у Німеччині, то там віддаль у 150 кілометрів до місця роботи вже давно не є дивиною. Тобто людина їздить до праці й долає ввечері ще 150 км дорогою назад, додому. Але саме добротні автобани, якісні автівки, високі результати роботи, належна оцінка праці, безумовно, сторицею компенсують такі великі віддалі. Це і є висока якість, високий рівень життя, до чого нам треба прагнути всіма силами та засобами. Хоча, знаєте, я був дуже подивований тим, що в одній із берлінських шкіл, під час розмови з учителем, дізнався, що тамтешні діти ставляться до навчання вельми сумлінно, а особливу старанність і жагу до здобуття знань, освіти, бурхливу зацікавленість виявляють саме діти переселенців, іммігрантів, оскільки вони хочуть, попри все, прижитися в Європі, залишитися там та зайняти високий соціальний статус у країнах ЄС, аби почуватися в тамтешніх суспільствах досить повноцінно. Я був приємно здивований тим, що юні в’єтнамці, які приїхали навчатися до Берліна, показують одні з найвищих результатів у навчанні, беручи лише власною невтомністю й працездатністю. Німецькі педагоги кажуть, що не було такого дня, щоб в’єтнамська дитина щось не зробила, щось не вивчила чи не виконала завдання вчителів, бо навпаки – вона працює в навчальному процесі з перевиконанням. Адже для неї та її співплемінників утвердження в ЄС є постійною боротьбою за виживання.

І відмінність суто фінської школи та азійської освіти полягає в тому, що в країнах Азії (Гонконзі, Сінгапурі, Південній Кореї) постійно триває оця боротьба учнівства, студентства за виживання, дуже жорстка конкуренція. Якщо брати для прикладу Англію та Японію, то сьогодні вони ще тримаються класики в системі освіти. А найбільш тоталітарною, з жорсткими вимогами є система освіти в Південній Кореї. Щоправда, і в японських школах навіть заборонена… дружба між учнями, табу там є і на товариські стосунки. Дивує й те, що в деяких країнах збережено школи, розділені для двох статей…

 Я інколи рекомендую батькам переглянути сайти українських шкіл, приміром, школи кадетів міста Києва, де хлопчики ходять на заняття у формі, але там є разом із ними й дівчатка, які навчаються в паралельних класах. Слід перейнятися тамтешніми підходами до навчального процесу, звернути увагу на зібраність. Я особисто, взагалі-то, не виступаю за шкільну форму, але форма давала багато школі, й тому, можливо, має свій сенс: дитина в школі повинна відчуватися себе рівною з іншими учнями,  без майнових розшарувань та протиставлень, як нині часто-густо є в Україні… Й не мають одяг чи якась інша електронна, цифрова, цяцька та навіть дороге взуття «навіювати» дитині змалку надумане уявлення про нібито її «вищий статус». Бо це – не статус дитини, а всього лиш статус дещо або дуже заможних її батьків… Відтак, переконаний, що дитина має  бути рівною між своїми однолітками, однокласниками. В школі найголовнішим виявом твого статусу повинні бути високий рівень твоїх знань, твоя вихованість, твоя загальна культура та твої досягнення в здобутті освіти, але аж ніяк не той «статус», на чому тебе привезли до школи батьки і що ти маєш. У школі мають бути збережені рівний доступ дітей до освіти та рівні умови перебування в навчальному закладі. Й сьогодні вже є певні негативні прояви в тому, що існують закриті заклади, певні гувернанти, які й розшаровують суспільство… А більшість із нас повинні зрозуміти сенс життя в тому, що саме освіта – найперше! – дає достойне життя, високий його рівень.

– Як Ви поставилися до недавньої неоднозначної заяви Міністра освіти та науки України Лілії Гриневич щодо оголошення війни репетиторству в учительському середовищі?                                                                                                                                 

– Особисто я розглядаю проблему репетиторства як складне питання… Бо суть проблеми полягає в тому, що потрібно розглянути фінський варіант: із дитиною, яка не встигає схоплювати навчальний матеріал за сорок п’ять хвилин, і з окремого предмету чи теми з нею необхідно додатково займатися. Скажімо, в колишній радянській школі, в тій системі, дуже часто чимало вчителів залишали цілі (!) класи після уроків у порядку покарання… Нині ж ми не ведемо мову про покарання, а про прохання «залишись, я тобі додатково поясню тему…» Але ж чи всі діти в наш час хочуть зоставатися в класі у позаурочний період?! Чи є розуміння в батьків із приводу того, що їх дитина не освоїла матеріал, і через це вона повинна залишитися в класі з учителем для доопрацювання теми?! Що ж мала на увазі наша Міністр, скажу так, як я розумію репетиторство: не може бути репетиторства у того вчителя, який навчає та який займається із цією ж дитиною репетиторством… Ось тут є пересторога для педагога. Пересторога знову ж таки в тому, що це не є непорядністю чи нечистоплотністю вчителя, бо в даному разі теж є свої нюанси… Буває, що репетитор спеціально не вчить у класі, на уроці чи не виставляє високі бали-оцінки — це так подають для суспільства, — щоб ти обов’язково прийшов до нього на додаткові заняття, але — вже за плату. Повірте, що це не завжди так є, оскільки я можу відповідально стверджувати зворотнє: що є додаткові заняття, котрі можна назвати репетиторством, але навіть після того ця дитина не отримує вищого балу чи оцінки, бо існує об’єктивне оцінювання. Що мене радує на підтвердження того в школі, то це, що ті річні результати, оцінки, котрі отримують діти, вони,  здебільшого, підтверджені згодом Зовнішнім незалежним оцінюванням (ЗНО). Тобто розбіжності не є аж надто великими, бо це, повторююся, об’єктивне оцінювання. А з тим твердженням, що вчитель, який навчає, не може бути репетитором, я згідний, бо так педагог заганяє дитину в безвихідь, аби вона лиш ішла до нього займатися за гроші… Тому ось у цьому сенсі батьки повинні мати це розуміння і, безумовно, педколектив школи. Неприпустиме репетиторство в приміщенні школи, але мають право на існування консультації. Якщо ж школа буде автономною, то, вважаю, цілком допустимі платні освітні послуги, але поза навчальним процесом. Але якщо, припустімо, збереться група учнів із бажанням займатися з учителем у інший день чи після уроків для вивчення якогось спеціалізованого предмету, спецкурсу чи з культурології, чи то з астрономії, де існує дуже мала кількість навчальних годин, то ця група може бути навіть із різних навчальних закладів, група за інтересами, різновікова група. До слова, дуже часто трапляється, коли до учнів старших класів потрапляє учень 5-6 класів, бо йому цікава якась нова тема в конструюванні, програмуванні. В нас є дуже багато тем, за котрими має працювати вчитель-психолог, у ранній школі І ступеня, особливо логопед і дефектолог.

Знаєте, багатьма послугами української народної школи користуються всі, але пояснення її наукового підгрунтя розуміють значно пізніше, через методику Монтесорі, моторику руху, тому що бабуся колись розсипала зерно, квасолю в куточку, а маленька дитинка мала його позбирати-посортувати, крупинки гречки чи зернята кукурудзи, гороху і т. п. І не розуміли люди, що через пальчики триває тактильний контакт, розмова, бо чим більше дитина пальчиками працює, чим більше вона конструює, чим більше вона вже сьогодні збирає гру «Лего» чи різні пазли, то тим швидше вона розмовлятиме… Це і є ота взаємопов’язаність. Тому й є прості речі, котрі переходили із народних прислів’їв, народної педагогіки, котрі використовують у технологіях, методиках і сьогодні. Просто не всі про це знають, задля чого все це робиться. Є дуже багато випадків, коли дитина комплексує в силу того, що вона не вимовляє чітко та виразно звуки, літери, тобто неправильно розмовляє, і тому в 1-2-х класах особливо потрібен логопед-дефектолог. Оскільки комплекс неповноцінності приглушує дитину на багато років, бо дитина запинається, і відтак вона не буде читати вголос у класі, особливо в середньому віці, коли розпочинається статеве дозрівання. Це речі, котрі повинні мати на озброєнні педагоги-професіонали, адже скількох людей ми знаємо, які запинаються, але як чудово вони співають! Тому, що під час співу, звуковидобування, людина поводить себе по-іншому, але кожна людина зі своїм дефектом, як не дивно, має власний шарм, й інколи вона нам подобається тим, як вимовляє ту ж літеру «Р», як вона картавить, або як вона дивиться специфічним поглядом, або ж як вона жестикулює. Все це – особливості людини, і через те, що ми – різні, ми одне одного притягуємо. Тому це специфіка знову ж таки школи, котра необхідна загалом для освіти, загалом для розуміння тонкощів виховання дітей…                                          

…Я вже говорив про ті навчальні комплекси, котрі є нині, й навіть остання модель – ДНЗ і школа в місті, то, вважаю, що вона була непотрібною, позаяк дошкільний заклад має існувати окремо. Тим більше, що ще одну річ ми повинні збагнути вповні та впровадити на практиці в Кременці, й районі в цілому – це реабілітаційний центр, для багатьох хворих, неповносправних дітей. Розмови про це точаться, ідей циркулює багато, зокрема й на основі фахової та фінансово-благодійної підтримки з боку польської сторони, але напрацювання тривають, на жаль, лише на приватному рівні. А я б, будучи на місці Кременецької міськради, запропонував би для втілення згаданого вище проекту надати одне «крило» приміщення колишнього дитсадка, якщо його звільнять. Із цим не треба зволікати, бо діти не мають часу чекати, і там треба зробити масажний кабінет, а візочників треба буде туди привезти, на поверхах їх розмістити, можливо, облаштувати ліфтову камеру так, як це зробили в Тернополі, в реабілітаційному центрі для дітей, які мають церебральний параліч. Там добудували ліфтову камеру, чим і полегшили умови перебування та лікування дітей із ДЦП. Адже є різні методики, і я бачив це, коли дитина вперше самостійно пішла у восьмому класі за допомогою спеціальних апаратів, за рахунок плечей, а не ніг.

Ми з Вами говорили про компетентність, й ось у випадку з реорганізацією чи то пак із запланованим переселенням Кременецької гімназії в ЗОШ №5, міська виконавча влада повинна робити все в освіті на краще, а не на гірше. Але не тоді, коли батьки учнів кажуть, що «Ні! Бо мені зручно, що дитина на малу віддаль ходить до школи…» Чому гімназія ввела І ступінь навчання? Тому що набирання в 5-ті класи, суто гімназійні, були обмежені із самого початку. Чому люди шуміли тоді, коли ламали дитсадочок, а зараз протестують із того приводу, що в згадане вище приміщення хочуть назад повернути садочок? А тому, що це – типове приміщення для функціонування дошкільного закладу. Ви уявляєте, що дитина в садочку умовно іде на горшок, а поряд буде виходити з класу учень 10-12-го класу, якому виповнилося 16-17 років?! Світ такого ще не бачив, бо немає в тій же Європі… гібридної школи. І те, що зробили в 5-ій школі м. Кременець для дитячого садка, — це не пропаде. Бо всі забули вимоги до 1-го класу шестирічок, адже там обов’язково має бути денний сон, там мають бути свої, окремі комунікації! Адже це — ранній шкільний вік! І напрацьоване там не зійде нанівець, але, скажемо так, що заклад І-ІІ ступеня – це має бути школа іншого рівня. Я погоджуюся з останньою пропозицією Міністерства освіти й науки до Кабміну, що «НВК-школа І ступеня й дитсадок (ДНЗ) слід зберегти як виняток лише в сільській місцевості, де ще катастрофічно не вистачає дитсадків… Є елементи вишколу в США від 6-ох до 12-ох років, є Мідл-скул (із 12-ох до 15-ох літ) і є НІ-скул (16-18 років). І там усі вони існують окремо. Те ж саме практикують у Європі, Азії, котра нині йде таким же шляхом. Це й вікова психологія, й домінантні потреби дітей того чи іншого віку…                          

Зазначу, що, за словами Лілії Гриневич, кваліфікація вчителя – це найбільший виклик для нас. На чому робити наголос сучасній українській освіті? На знаннях чи на вмінні їх застосовувати? Дедалі нові знання з’являються щоденно в інформаційному просторі, відбувається оновлення навчальних програм, створюють нові стандарти для початкової, а потім – для базової та старшої школи. Сподіватимемося на те, що нова українська школа даватиме учням не лише знання, але й стійкі цінності, що потребуватиме іншого підходу до змісту освіти. Саме вчитель та педколектив повинні ставати агентами змін. Безумовно, що запитання важливе й щодо управлінської спроможності: на рівні об’єднаної громади (сьогодні ця проблема є дуже гострою), бо останні навіть уже виходять не на район, а прямо на Департамент освіти й науки ОДА, і це є новацією. Тому мають бути компетентні директори, а якщо для опорних шкіл, то я вжив би термін «генеральні директори», оскільки в їх віданні перебуватимуть філії, за котрі буде відповідати директор школи – за 3-4 села. Ну й на часі — автономія школи, автономія вчителя та правильно підібраний персонал.

Звичайно, що сьогодні в нашій державі буде надто складно здійснювати реформування в системі освіти,  тому що одночасно відбуваються адміністративно-територіальна, медична й освітня реформи… Через це й має місце певний збій, коли, приміром, ми в Кременці отримали місто обласного значення, триває формування громад, а в цей час реформуємо ще й освіту… Тому треба вже чітко бачити, як саме формують громади, знати, що вони отримають на утримання шкіл… На сьогодні держава сплачує субвенцію на заробітну платню педпрацівників, і ми знаємо, що із 1-го вересня отримають підвищену зарплатню всі педпрацівники, позашкілля, а вже із 1-го січня всі педпрацівники дитсадочків, — за рахунок Державного бюджету. В багатьох громадах нині не вистачає коштів на комунікації, на оплату за спожиті газ, електрику, водопостачання, тобто на всі комунальні платежі… Тому запитання, чи буде доплата субвенції із Державного бюджету, Уряд обговорюватиме після 9-ох місяців роботи громад та освіти.

Скажімо, для нас цікава та реформа освіти, котра триває в Україні, оскільки її базою все-таки є приклад Республіки Польща, і досвід цієї сусідньої держави є для України в кількох моментах повчальним. Польща проводила реформу в освіті протягом 25-ох (!) років. А те, що планує здійснити в річищі перетворень в освіті український Уряд, Міноствіти, — все це заплановано впровадити в життя протягом лише 10-ох (!) літ. Тобто в нас часу немає як такого… І тому, я вкотре наголошую, місцеві самоврядні виконавчі органи влади, держадміністрації, виконкоми, громади вже зараз повинні випереджати темпи реформування в освіті. Відтак фінансування закладів освіти поступово приходить до співвідношення витрат на одного учня в початкових і базових школах. Нещодавно існував такий термін, що, мовляв, гроші ходять за учнем, бо це – грузинський досвід. Дитина переходила з однієї школи в іншу, і її державне фінансування (субвенцію) перекладали. Гадаю, що цей механізм в Україні не буде до кінця зреалізований, оскільки сільська школа та малокомплектна – їх до певної міри будуть зберігати. Адже не так швидко в нашій державі створюють освітні округи та базові школи, бо це відбувається поступово, хоча визнаю, що це – ідеальний варіант. Скажімо, має Почаївська школа 1 тисячу учнів – отже, є куди вкладати кошти, бо є база для навчальних кабінетів, лабораторій, добудови школи, тобто існує переспектива її розвитку, і не на один рік, а на наступне десятиліття.                                    

Можна відзначити в польській освітній реформі те, що вона відбувалася дуже складно, болісно, оскільки першого року було закрито 2 (!) тисячі закладів… Так, там вирували громадські протести, коли піднімалися на страйки гміни й повіти, але тамтешня влада наполегливо впровадила оптимізацію та реформу… 

Звичайно, що й для українського вчителя буде складно вибирати 5-6 навальних програм, створювати власні навчальні плани, програмувати власну систему оцінювання. А в Польщі є ще одна велика складність у тому, що ця держава самотужки не готує своїх педпрацівників, оскільки в них немає… педвишів як таких: у них є загальна, вища освіта… А якщо ви хочете викладати у школі, то ви можете пройти курсову перепідготовку, однорічну, що вам надасть право працювати шкільним учителем. Приміром, ви закінчили виш, ви за фахом – фізик, і тому пішли на відповідні курси, закінчили їх, а лише тоді можете викладати фізику чи хімію в школі…

Сьогодні, до речі, Україна вже впровадила пілотні області, коли дозволила людям із вищою (не педагогічною) освітою працювати в школі, але за умови подальшої курсової перепідготовки. І я вам мушу сказати про те, що нині з виробництва в освіту приходять дуже талановиті особистості, які займаються технологіями, які є дуже цікавими фахівцями-педагогами, особливо для учнів старших класів. Правда, в Польщі в даному разі є обов’язковим річне стажування з наставником. Складним питанням у цій державі залишається те, що вони ліквідовують гімназії, мотивуючи тим, що змінюють структуру навчання, оскільки повертаються до восьмирічної початкової школи. А вже після останньої, із 1-го вересня 2017 року, поляки повертаються до 4-річних ліцеїв та 5-літніх технікумів. Тобто спочатку вісім літ початкової школи, а опісля – 4-річний ліцей або учні йдуть навчатися в технікуми на 5 років. На зміну професійним школам прийдуть двоступеневі галузеві школи. Із 1-го вересня у Польщі припиняють набирання учнів до гімназій, а взагалі гімназії припинять своє існування через рік. Дехто з фахівців вважає таку реформу негативом, а ось Сейм прийняв такий Закон, Президент Польщі його вже підписав, і вони вбачають, що так для їх держави та її освіти буде краще.           

– Якщо спроектувати цей досвід на українську освіту, то, на Вашу думку, чи сприйме наша держава такий варіант польської реформи?  

– Гадаю, що Україна не сприйме польський досвід, бо Кабмін, Міносвіти та профільний комітет спрямовують українську освітню реформу на три ступені: школи І-ІІ-ІІІ ступенів, за умови, що І-ІІ ступені зможуть існувати разом, а ІІІ ступінь – обов’язково окремо, академічний, професійний ліцей. Вважаю, що спроби автоматично перенести-скопіювати освітню систему, реформу з іншої держави на свій грунт в історії зазнавали фіаско. І про це стверджують спеціалісти, але якщо є тенденції, якщо ми йдемо до європейської спільноти, то ми повинні стати органічною частиною того омріяного простору ЄС. Тобто наша українська освіта має стати успішною освітою для успішного життя, як цього домоглися в європейських країнах. Важливе місце в цьому стосунку посідає старт освітньої реформи в Україні 2018-2019 років.        

Що ж стосується автономії опорної школи, то скажу про оновлені програми для 5-9-их класів, у котрих було п’ять тенденцій: якість важливіша за кількість, сучасний термін для сучасних дітей, міжпредметні зв’язки, менше теорії – більше практики, врахування вікових особливостей дітей. Перша сесія громадського обговорення відбувалася до 24 лютого 2017 року, а друга – до 22 березня. І таким чином, кожен педагог, який зацікавлений у змінах в освіті, мав право висловити власні міркування-побажання, аби пізніше педагоги голослівно (заднім числом) не твердили, що, мовляв, усе це прийняли без їх відома й участі… Особисто я про це кажу своїм колегам на кожній оперативній педраді: шановні вчителі, будьте учасниками реформи, читайте пресу, беріть участь у вебінарах та семінарах, тому що після обговорення перетворень, коли вони набудуть юридичної сили як Закон, — це вже буде припис до обов’язкового виконання! Сьогодні ж ми ще можемо внести якісь зміни до проекту реформи освіти.

І, слідуючи за європейською традицією, скажу, що немає навчання назавжди, бо є навчання впродовж усього життя. Ми стаємо настільки поінформованими, що не можемо собі дозволити користуватися результатами праці 5-річної давності, оскільки постійно з’являються нові елементи-методики, нові хімічні елементи, нові закони фізики, відбуваються новітні відкриття у галузі високих та нано-технологій… І саме це змушує інтелектуальних людей безперестанку навчатися, хоча попередніми роками це нас так не примушувало жити й працювати, самовдосконалюватися. Бо як було раніше: закінчив виш спеціаліст, поклав диплом десь на полицю в шафі, а далі працює собі державним чиновником чи на іншій роботі й уже не повертається до того диплома… Наскільки колись була обов’язковою, «підпалочною», але, попри все, самоосвіта, коли керівництво школи запитувало у вчителя, що нового він опрацював, яку тему прочитав, що нового почув на курсах? Так, це було доволі заполітизовано, так, колись на підприємстах проводили ідеологічно спрямовані політзаняття… Але в нашому вкрай суперечливому сьогоденні люди також відчувають інтелектуальний голод за тим, щоб прийшов професійний лектор, викладач, спеціаліст із певного профілю, аби розповісти вдумливим слухачам про щось нове, нехай і на грані фантастики, якось по-іншому, адже не всі наші громадяни мають змогу бувати за кордоном та й у власній державі з провінції, глибинки не можуть розгледіти всі ті позитивні зміни, котрі повільно, але, попри все, таки відбуваються в нашій реформованій державі… Надважливо, щоб громада почерпнула передові, новітні, інноваційні знання, бо зі старим інформаційним багажем ми далеко не заїдемо…                                     

Тож я і наголошую на тому, що, за міжнародними дослідженнями, в травні ц. р. було започатковано пілотний етап реформ. В нашу область уже поставлено 42 шкільні автобуси, 747 комп’ютерів закупила Тернопільщина. І все це – позитив. Тому вважаю, що і в 2018 році, як і в Козівську школу, де відкрили новий басейн, котрий будували чимало літ, необхідно, аби подібні потуги прийшли й на Кременеччину. Хоча в нас є чимало приватних підприємців, які намагаются на власний егоїстичний меркантильний розсуд урізати територію школи, її площу чи майно навчального закладу… Але ж під час наступного реформування освіти нам і так не вистачатиме приміщень, площ, коли реформуватимемо школи І, ІІ і ІІІ ступенів, адже будуть потрібні нові навчальні аудиторії… Тому, якщо в якійсь громаді ще є вільні приміщення, то їх треба дбайливо зберегти для потреб розвитку найперше освітньої галузі.            

Як зазначила нещодавно Міністр освіти й науки Лілія Гриневич, у проекті “Закону про освіту” написали, що директора школи будуть обирати за конкурсом. І вже це положення викликало бурхливу реакцію. Але фахівці Міносвіти вважають, що це дуже справедлива норма, бо ми маємо позитивний досвід у місті Києві. Саме там уперше почали обирати директорів за конкурсом. Це складний процес! І в конкурсній комісії обов`язково є представники батьківських організацій, громадських організацій. Тобто кандидат на директора отримає дуже багато нестандартних запитань. І це не може бути тільки домовленість із органами місцевого самоврядування, тому що є незалежні члени комісій. І ми бачимо, що ця модель може успішно працювати в Україні, громадянське суспільство зараз доволі активне. Вважаю, що в кожній територіальній громаді знайдуться ті батьки, які зможуть свідомо брати участь у такій конкурсній комісії. І тоді директор має не просто бути призначеним – він має показати план розвитку школи, свою візію: що він буде робити, як працюватиме з різними категоріями дітей. До речі, в Законі “Про вищу освіту” для ректорів передбачили тільки дві каденції на посаді по 5 років. І така ж поправка є (не знаємо, чи буде вона прийнята) щодо директорів навчальних закладів…   

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram