Нема важких дітей – є важкі батьки

Усі ми родом з Дитинства… Чи замислювались ви колись над тим, що ми – діти дітей чиїхось дітей? І завжди в душі ними залишаємось. Коли чую, що є важкі діти, категорично з цим не погоджуюсь. Насправді важких дітей

нема, є важкі батьки, які з певних причин забули про свою власну внутрішню природу дитини. Діти ж приходять у цей світ кришталево-чистими. А що вони вберуть і «запишуть» у свої душі, залежить, в першу чергу, від батьків.

У наших пращурів – давніх слов’ян існував цікавий звичай. Після народження дитини мати зберігала відрізану і зав’язану ще бабою-повитухою пуповину, яка дев’ять місяців з’єднувала дитину з матір’ю у її лоні. Коли ж дитині виповнювалось сім років, мати урочисто вручала її синові або доньці. Дитина розв’язувала вузол і після цього пуповину спалювали. Відбувалось своєрідне очищення можливих проблем родоводу через стихію вогню (один з п’яти елементів побудови Всесвіту). Цим ритуалом ніби розчищалась життєва «дорога» дитини і навстіж відчинялись «двері» простору у її наступні сім років (друга вікова седмиця від 7 до 14 років). Це робилось неспроста. Бо якщо до семи років формується характер, то після семи набувається досвід. Зазвичай, це досвід на власних помилках. Особливо критичний період у віці від десяти до дванадцяти років. У світі психології його ще називають «досвідом білої плями». Саме в цей період проявляється і викристалізовується вже набутий негатив. Дитина не може жити поза соціумом, а це все (дитсадок, школа, вулиця) дається взнаки згодом. Вона як та губка – всотує в себе все добре і все погане. А все тому, що на початках, не відрізняє перше від другого. Вона просто копіює старших або те, що пропонує телевізійний «ящик». Кому, як не батькам підказувати і допомагати дітям відрізнити одне від другого. Пам’ятаєте слова Ісуса Христа: «Будьте як діти!». Мова тут про дітей першої седмиці (від народження і до семи років). Бо ці чисті душі ще не знають, що є такі прояви негативу, як жадібність, хамство, гнів, ревнощі, гординя тощо. І вони навіть не підозрюють, що всередині у них буквально у зародковій стадії живуть і чекають свого часу протилежні категорії, такі як істина, праведність, спокій, любов, ненасилля…

Якраз проміжок між першими двома седмицями є переходом до іншої вищої сходинки світосприйняття. Якщо ж він буде незаповнений, то утвориться внутрішня п орожнеча. Зрозуміло, що негатив завжди агресивніший (впертіший) у своїй сутності, а якщо це так, то в нього завжди більше шансів, щоб проявитися. Батьки, які більше часу та уваги приділяють зовнішньому світу дитини, можуть думати, що в них ідеальна сім’я. Але насправді це далеко не так. Своїми спостереженнями з цього приводу ділиться відома у нашому місті психолог Світлана Маркелівна Кухарук:

Іноді мамам здається, що в них з дітьми повна довіра одне до одного. Але це тільки з першого погляду. Насправді це свій мікросвіт, який дуже тісний. Це замкнуте середовище по відношенню до оточуючого світу. На жаль, у багатьох мам сьогодні нема довіри не лише до навколишнього світу, а й до близького їй оточення. Якщо мама на підсвідомому рівні не вірить в те, що її дитина може вижити в нашому суспільстві і в неї при цьому просто руки опускаються, то, зрозуміло, що цей стан обов’язково на рівні вібрацій передасться дитині. А ще якщо батьки не справляються із безліччю проблем (а вони все накопичуються і накопичуються), то на такому тлі можуть виникати підліткові депресії. Дуже часто батьки ( а це більше стосується матерів, які, як відомо, від природи емоційніші) при дитині, якій ще не виповнився рік, вголос обговорюють проблеми як от: і як ми будемо виживати, а чи зможемо прогодувати своїх дітей? Вони навіть не підозрюють, що діти все це чують і цю інформацію «зчитують» для себе вже в іншому форматі: «Ми пропадемо! Боже, що ж тепер з нами буде?!». Інколи у таких випадках спрацьовує синдром чайки при дорозі. Уявіть собі, що діти до трьох років своїх батьків бачать атлантами. Вони для них великі і всесильні. І якщо останні постійно в тривозі і бояться майбутнього стану невизначеності (а дитяча уява малює при цьому химерне чудовисько), то цей страх також нікуди не зникає, він на ментальному «тілі» дитини надовго. Бо якщо вже й батьки бояться того «чудовиська»… І це також може стати однією з першопричин депресій, які, між іншим, потім дуже важко лікуються у підлітковому віці.

Часто на прийом до психолога приходять підлітки, у яких проблеми із травленням. Тут мало лікувати тільки фізичне тіло, бо великої уваги потребує в таких ситуаціях ще й «тіло» емоційне (а воно є у кожної людини). Першопричина таких захворювань невидимою ниточкою тягнеться ще з раннього дитинства, коли за сімейним столом відбувались діалоги приблизно такого плану:

– І коли ти вже наїсися!

– А щоб ти тріснуло, так мені з тим їдлом сидиш вже в печінках!

– Їж, кому сказала, ти що, оглухло!

Це речення можна було б продовжити, але чи варто?

А як святкують дні народження дітей? Здебільшого святкування перетворюється на культ їжі, хоча дитина була б набагато щасливішою, якби відвідала того дня з друзями виставку або кінопалац. Насправді діти ще не орієнтуються і не знають, як можна організувати такий день.

«13 – 14 років – це не важкий перехідний вік, як його «охрестили» в народі, – каже Світлана Маркелівна, – це початок сепарації, тобто від’єднання. Всі діти, навіть з найблагополучніших сімей, проходять через це. Що це означає? Діти знецінюють досвід своїх батьків (так само, як батьки колись знецінили досвід своїх батьків). І це природно, бо за вікном інший час, інша епоха, а у підлітків уже свій досвід, який відповідає тому часу, в якому вони живуть. І тут дуже важливо зуміти батькам (пересилити в собі бажання і намагання тримати все під контролем –довірити дитину світові. Якщо їм це вдасться, то дуже швидко вони відчують опіку «зверху» на відстані. І тоді стається диво – діти «повертаються» до батьків вкінці підліткового віку вже зовсім іншими. Вони спілкуються з ними як дорослі з дорослими. Пам’ятаєте теорію трьох хлібин? Після тридцяти трьох років (вік Ісуса Христа), діти повинні віддати належне («три хліба») своїм батькам: приділяти увагу, шанувати, допомагати. У протилежному випадку – доля дітей ламається… Іншими словами, що посієш, те й пожнеш. Виплекаєш у дитячому серці істинне і праведне ставлення до світу – матимеш на схилі літ спокій і любов від дітей.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram