Що з того, адже мені все одно ніхто не повірить. Старий і квітка

Cтарий помирав… Вечірнє сонце повільно ховалось за сусідню  багатоповерхівку. Останній сонячний промінь непомітно торкнувся віконної шиби. Далі ковзнув рамою і пройшовся підвіконням… На якусь мить  погляд старого затримався на тендітних пелюстках білосніжної квітки. Старий жадібно вп’явся очима у квіткову ніжність і насолоджувався баченим. Милуючись живою красою земного творіння, на якусь мить він забув про все на світі. І споглядав те, чого не помічали інші. Квітка, назву якої він не знав, граціозно і шляхетно напружувала кожен свій невидимий м’яз і тягнулась до Сонця. Вона поспішала: у передчутті ночі, всотувала в себе кожну краплину Світла. І раптом почала змінювати свою форму… Це не були галюцинації, бо чоловік чітко розрізняв реальність речей, фіксував кожну думку, слово. Він поспішав взяти все, що давала йому квітка, а вона, в свою чергу, поспішала віддати все, що ще міг прийняти її господар. Старий відчув у своїх грудях приплив невимовної ніжності й безпричинної радості. З’явилось раптове бажання обійняти якщо не увесь світ, то хоча б оце живе створіння на підвіконні. Але він навіть цього не міг зробити, бо між ними була відстань, яка дорівнювала відстані простягнутої руки. І тоді чоловік заплакав… Непрошені сльози застлали старечі очі. Але й тут він був безпорадний. Руки його вже не слухались, і він не міг витерти очі. Коли ж в них трохи розвиднілося, він побачив, що квітка й собі зажурилася, її рівненькі, мов струни, пелюстки враз зім’якли і втратили свою попередню перлинно-первозданну яскравість. “Невже це моє відображення?” –  злякався Старий. Від однієї думки, що це його кінець, –  втратив свідомість…

Отямився в реанімаційній палаті. Як він тут опинився  –  навіть не здогадувався. Напевно сусідка. Та й чи потрібно йому було це знати? Руки, ноги  –  все було чужим і ніби не його. Стан абсолютної прострації. Час від часу підходила медсестра. Брала його руку в свою, мабуть, шукала пульс. Хотів, було, подякувати їй за увагу, але губи відмовлялись підкорятись його волі. Очі впирались у стелю. Свідомість працювала на повну потужність. Чому він ще не вмер? Жити в такому стані? А може, він помер? Адже це не його кімната? Може, він вже здійснив перехід і зараз “там” проходить якесь обстеження. Але ж ні. Якби помер, то побачив би своє тіло внизу, а вгорі над ним був би душею. Десь він про таке вже читав. Думки мов навіжені снували химерну павутину роздумів…

Минуло ще три дні. Старий не помирав. Він чув, як одна медсестра казала іншій: “Мені здається, що в цього чоловіка з’явився один відсоток шансу. Але… Дива та й годі. Чесно кажучи, я вже нічогісінько не второпаю у всьому тому, що останнім часом відбувається довкола мене. А тут ще й з цими діагнозами… Я помітила, що останнім часом вони не справджуються. Світ перевернувся! Інакше як можна все це розтлумачити!”.

Один за одним минали дні. Старий не вмирав, але й не подавав жодних ознак життя. Зрештою, медперсонал “махнув” на нього рукою… У такому віці і такі симптоми. Старий був самотній як перст: ні сім’ї, ні дітей. Про нього ніхто не турбувався і ніхто ним не цікавився…

Аж раптом у день Зішестя Святого Духа, себто на Зелені свята, Старий закліпав очима. Це побачила санітарочка і покликала чергову медсестру. Згодом чоловік заворушив пересохлими губами, потім пальцями рук. Пізніше  –  заговорив. Найперше, про що запитав, було дивне поєднання слів: “Як там моя квітка?”. “Ну, все, мабуть, у Старого дах поїхав”,   –  сумно відзначила подумки медсестра і зробила вигляд, що нічого не почула. А Старий тим часом почав одужувати з космічною швидкістю. Лікарі тільки знизували плечима: дива та й годі. Настав день, коли його, нарешті, з реанімаційної палати перевели у звичайну.

–  Невже у вас нікого-нікогісінько немає, – з недовірою у голосі перепитала якось у нього санітарочка.

–   Крім вазонка з квіткою  –  нікого.

–   От іще жартівник! –  розсміялася жінка. – Квітки є в кожній хаті.

–  Е ні, такої, як у мене, – нема ні в кого.

–  Якась загранична? –  запитала жінка, не соромлячись  суржику.

– Вона жива.

–  От чудак чоловік. Всі квітки живі.

–  Я про інше. Розумієте, вона мені більше, ніж квітка, і більше, ніж друг. Вона мені як дитина.

– Так не буває, –  заперечила старша жінка.

–  Буває. Ви можете мені не повірити, але увесь цей час поки я тут валявся, квітка… –  та Старий не встиг договорити, бо в палату зайшла група студентів-медиків зі своїм керівником. Вони робили обхід хворих.

Цього ж дня Старого виписали з лікарні. Він поспішав. Похапцем зібрався і побіг до дверей, ні з ким не попрощавшись. Вже на порозі лікарні мало не збив з ніг ту саму санітарочку, яка розпитувала його про квітку. Вгледівши Старого, смикнула за піджак:

–  Будь ласка, ви не договорили за квітку…?

–  Вона, вона… молилася за мене.

–   Що-що? –  жінка зробила великі круглі очі і позадкувала від Старого до стіни.

–  Ні, я не божевільний, повірте мені. Я дуже за неї завжди переживав, доглядав, розмовляв. Я відчував між нами отой невидимий зв’язок… А коли опинився тут, то квітка дуже переживала за мене, адже її ніхто не поливав.

–  Звідки ви це можете знати?

– Звідки? Коли моя душа покидала тіло…

–   ???

–  Я біжу зараз додому, бо вона тримається з останніх сил, аби не вмерти… Я маю встигнути…

Жінка довго дивилась Старому услід і не йняла віри почутому. Десь всередині вона ладна була повірити, але не наважувалась. Змучена за день прибиранням, вийшла на вулицю і біля газетного кіоску сіла на лавку. З думки не йшов Старий і його Квітка. Відпочиваючи, знічев’я почала розглядати газети та журнали, які продавець старанно кріпила до рекламного щитка. Тітка Шура, так звали продавчиню, тицьнула їй в руки якийсь модний гламурний журнал із глянцевою обкладинкою:

–  Читай, поки я добра, бо він дуже дорогий, сама не купиш, я ж тебе знаю.

Жінка почала гортати добротні сторінки, насолоджуючись якісними ілюстраціями та добірним текстом. Аж раптом, що це? Стаття про те, що… Чекай, чекай… Хіба ж таке може бути?! “Всі системи людського організму, а також їхні органи, мають свою свідомість. Свою свідомість мають камені, рослини. Камінь за одну добу робить один вдих і видих. З рослинами можна спілкуватися. Вони реагують на негативну чи позитивну енергетику людини”.

І тоді жінка миттю згадала за Старого і Квітку. Вона схопилась з місця, щоб розповісти кіоскерці дивовижну історію… Але несподівано зупинилась… Що з того, адже їй все одно ніхто не повірить, так само, як колись не повірила вона сама…

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram