Чому вам слід начхати на те, що про вас говорять інші?

Чому люди порівнюють себе з іншими? Звідки це? З боротьби за виживання, з конкуренції за місце під сонцем чи причина у нас? Про це – розмова із протоієреєм, кандидатом богословських наук Євгеном Заплетнюком, – пише bogoslov.org.

–  Звичайно, в кожної людини є власні зовнішні мотиви порівнювати себе з іншими. Давайте ми поки не будемо торкатися справ бізнесу – в таких випадках, очевидно, мають значення не так наші психологічні чи духовні мотиви, скільки інтереси самого бізнесу. Для того, щоб заробити більше грошей, підприємцям слід постійно порівнювати свою роботу з аналогічною роботою конкурентів – у якості, ціні, рекламі. Нам, швидше, слід говорити про внутрішні спонуки людської поведінки не в окремому аспекті життя, а взагалі, в цілому.

Для того, щоб збагнути справжній сенс того, що робить людина, коли себе порівнює з іншими, маємо заглянути трохи глибше в самих себе та свою справжню природу. Треба відверто сказати, що звичка порівнювати себе з іншими в першу чергу народжується в нас від невпевненості в собі. А невпевненість, як і протилежна їй риса – впевненість у собі, закладається в нас ще з глибокого дитинства. Якщо дитина народилася в здоровій родині, де батько та мати люблять один одного та виховують дитину огортаючи її любов’ю, безпекою, захищаючи від усього злого та неприємного, то дитина зростає з впевненістю, що цей світ для неї доброзичливий і не несе жодної загрози. Вона тоді вірить у себе, вірить у те, що люди всі хороші, батьки в неї найкращі, а все, ставатиметься з нею в майбутньому – це продовження тієї казки, яка розпочалася в неї ще в дитинстві. Це своєрідна казка для дорослих, з обов’язковим хеппі ендом. А раз людина відчуває впевненість у собі, в неї немає відчуття «грандіозних проблем», навіть, якщо в неї стається щось справді неприємне. В здорових людей здорові погляди на своє життя та всі події в ньому.

Коли ж людині не пощастило народитися в нормальній і здоровій родині, то же з перших місяців свого життя вона буде сприймати все, що відбувається довкола вороже, з недовірою, страхом, іронією та цинізмом. Дитина зі здорової родини зростає знаючи про те, що в неї є батьки, які є для неї міцною стіною, за якою можна сховатися в час проблем. Невпевнена та обділена увагою та любов’ю дитина відчуває себе зовсім по-іншому. Вона знає, що покластися в неї немає на кого, а її власні сили зовсім не безмежні. І отже, цей страх буде народжуватися в неї кожного разу, коли вона зустрічатиметься з труднощами. А оскільки з труднощами зустрічаємося ми постійно, невпевнені люди постійно будуть жити в напрузі, в нервуванні та пошуках нових, потенційних небезпек і ворогів. А найгіршим є те, що коли таких ворогів реально не існує, то з часом невпевнені в собі люди свобі ворогів «придумують» або «призначають». Особливо це помітно в сімейному житті чи в професійній діяльності. Для невпевненої людини патологічна ревність  – це не лише виснажливі докучання подружнього партнера через уявних суперників, але й хвороблива заздрість навіть до рідних сестер або братів. Годі вже говорити про наше життя в колективі, де постійно хтось зазіхатиме на наше крісло, чи навпаки – займатиме той кабінет, який поправу повинен належати лише нам.

Невпевненість у собі є іншою стороною гордині. Горда людина вважає, що вона має певні права чи володіє певним становищем, на які хтось зазіхає. Тому, заздрість часто з’являється від відчуття брехливої, помилкової справедливості. Заздрісник не хоче, щоб комусь було добре, якщо йому самому погано. Тож, якщо добре не може бути всім, то нехай усім буде погано. В цьому вже не психологічна, а духовна проблема заздрісника.

Біблія повна згадок про заздрісників, починаючи від самого диявола, перших людей Адама та Єви, чи їхнього сина Каїна, який убив свого брата саме через заздрість. Через заздрість Юда зрадив Учителя, а митарі та фарисеї відправили Його на хресну смерть. Наше завдання розуміючи всі психологічні та духовні небезпеки всіляко оминати заздрощів у власному житті. І якщо не можемо з цією проблемою справитися самостійно, треба звертатися до спеціалістів – священиків, психологів або психотерапевтів.

– Як саме ми порівнюємо себе з іншими? Ми робимо це свідомо чи несвідомо?

– Звичайно, наша поведінка може бути й несвідомою – неусвідомленою для нас самих. Скажімо, коли ми прагнемо за будь-яку ціну жити «по моді». Себе ми можемо переконувати в тому, що одягаємо подерті джинси саме тому, що вони роблять нас кращими, незалежно від того, що про це думають інші люди. Насправді, ми носимо їх тому, що порівнюючи себе з іншими, боїмося відстати від натовпу. Моду встановлює натовп. Він тисне на нас, змушує купляти те, що ми не в дійсності хочемо купляти. І, звичайно, тут проблема не з примхами моди, а з нашою невпевненістю.

Справа ще й у тому, що впевненій людині не потрібно зовсім нічого робити для того, щоб заслужити до себе добре ставлення. Їй не потрібно нікому нічого доводити. Натомість невпевнені в собі люди змушені «купляти» любов до себе – не лише грошима, але безліччю дрібних послуг іншим людям. Чи досягають вони таким чином результату? Не завжди. Якщо хтось нас не любить, то після того, як навчиться «їздити на нашій шиї», він просто буде це робити частіше, не обов’язково починаючи через це нас любити. Принагідно нагадаю, що любов залежить не від того, кого люблять, а він стану серця того, хто любить. У багатьох випадках ти хоч розбийся перед людиною, але вона залишиться до тебе кам’яною. А буває і навпаки: хтось обожнює свого мучителя. Але це вже інше збочення.

– Що саме впливає на те, як часто і за якою шкалою ми порівнюємо себе з іншими?

– Чим менше ми в себе самі віримо, тим частіше ми будемо наділяти уявною силою своїх опонентів і ворогів. Пригадуєте, чудову біблійну історію про Давида та Голіафа? Знаючи, що з ним Бог, Давид переміг раніше ніким не переможного велетня Голіафа. Хотілося б нагадати,що це не просто романтична казочка зі Святого Писання. Це історія про кожного з нас, якщо ми слухатимемо Бога і покладатимемося на нього у всі хвилини свого життя. Християнин не може в собі сумніватися, бо з нами Бог. Звичайно, не завжди, але тільки коли ми чинимо справи любові щодо своїх ближніх. Господь завжди на боці того, хто чинить правду. Чим далі людина відходитиме від Бога, тим більше страждань вона зазнаватиме сама, і задаватиме своїми вчинками іншим.

– Де здорове порівняння, а де – хвороба? Як зрозуміти, що це так саме і є? Які емоції ми відчуваємо при цьому?

– Насправді, це дуже важливе питання. Разом із тим, що патологічна невпевненість людини в собі може викликати бажання порівнювати себе і майже завжди програвати в уявній суперечці, також існує і здорове порівняння. У чому його особливості? Невпевнені люди придумують для себе проблеми там, де їх немає, вони з’являються на пустому місці. У той час, коли впевнені та здорові люди звикли вирішувати лише реально існуючі проблеми. Коли проблем немає, їх спеціально видумувати не потрібно. Наш світ хоча й гріховний, але завжди дає підстави жити нормально, в здоровому оптимізмі та з вірою в перемогу добра над злом. При чому, не лише в глобальній перспективі, у вічності після смерті, але вже тепер, за нашого земного життя. Однак, для того, щоб оптимізм став рисою нашого характеру, ми повинні працювати над собою. І тут, як не крути, нам потрібно вже вчитися правильно порівнювати себе з іншими.

Людей, які пережили психологічні травми в дитинстві надзвичайно багато.

Зазвичай, більшість із нас надто високої думки про себе саме через те, що порівнюють себе з грішниками, з людьми, які ведуть аморальний чи взагалі нехристиянський спосіб життя. Звичайно, порівнюючи себе з бомжем, що зручно розмістив своє брудне та смердюче тіло між сміттєвими баками, ми приходимо до висновку, що з нашим життям ще не так все й погано. В чому тут помилка? А помилка тут у тому, що порівнюючи себе з іншими, ми маємо дивитися не на гірших, а на тих, які в цьому житті вже щось реально здобули. Дивлячись на відомих вчених і науковців ми повинні не впадати в депресію, що самі залишаємося десь далеко в інтелектуальному розвитку, але маємо взятися за книжку, і працювати над собою, стаючи кращими не від когось, а самі від себе. Можна нестерпно заздрити подвижникам і святим людям за їх харизму, а можна крок за кроком через власний поступ в аскетизмі підходити до них, уподібнюючись їм, стаючи такими, як і вони. Можна обвішати всю кімнату фото культуристів-атлетів, заздрячи красі їхнього тіла, а можна й самому витрачати трохи вільний час на відвідування спортзалу. Ось, у чому полягає здорове порівняння себе з іншими. Давайте жити в реальному світі, а не нафантазованому.

– Дехто порівнює себе вголос: Ми вже город посадили, а ви ще ні… У нас помідори вродили, а ви великих ніколи і не бачили… Я ніколи нічому не була винна, а в тебе борги… Я прочитав 25 книжок за 2 місяці, а ти скільки – жодної? Чому людям хочеться говорити подібне?

– Відверто кажучи, невпевнених у собі людей, себто тих людей, які пережили значні психологічні травми в дитинстві, надзвичайно багато. Ці люди можуть настільки низько себе оцінювати, що про свої комплекси змушені говорити вголос, наче виправдовуючись і переконуючи себе у власній правоті. Приклади, які ви щойно згадали, звичайно ж свідчать про те, що людина живе не для радості, не для того, щоб насолодитися смаком помідорів, але тим, що мріє про те, що вони хоч трохи будуть більші, ніж у сусіда. Такі люди постійно будуть жити заради речей, якими можна буде похвалитися. І, між іншим, читання книжок це теж стосується. По-перше, не всі книги є доброї якості, а по друге, і це логічно, що для читання важливо не тільки швидкість самого читання, але якість засвоєння прочитаного матеріалу. А тому, знову наголосимо: всі наші справи, які ми робимо, ми маємо робити не ради змагання, а ради користі, яку може принести там та чи інша діяльність.

Людям хочеться хвалитися, а також, принижувати інших тільки тому, що вони самі сильно сумніваються в собі. У впевнених людей немає внутрішнього конфлікту, у них відсутня потреба комусь доводити власну правоту чи першість. Я жартома це називаю «ефектом айфона». Зазвичай, власники останніх «айфонів» їздять на маршрутках, а не BMW. По-справжньому заможнім і успішним людям неважливо, яким телефоном користуватися, головне щоб співрозмовника було добре чути. Натомість для людей невпевнених у собі дорогий телефон – це додатковий бонус до статусу самої людини. Так само і з нагородами. Справжнім героям медалі не потрібні. А от невпевненим негідниками і навіть покидькам без медалей не прожити. Нещодавно я йшов із людиною, яка щойно повернулася з війни. Назустріч нам йшов «ветеран АТО», обвішаний медалями. На питання, чи це дійсно солдат із фронту, я отримав просту відповідь: справжні солдати неохоче одягають на себе медалі, а без особливої потреби взагалі в них не ходять. І лише аферисти, або мало дотичні до війни люди, люблять розповідати всім про власні подвиги та героїзм. В мирному житті все точно так само. Героєм людину робить не медаль, а геройське життя. У дійсності, це людина робить авторитет певній нагороді. Чи не так?

– Як реагувати тим, хто чує такі негативні диво-висновки у свою адресу або адресу інших людей?

– Як християни, ми маємо до всіх людей ставитися з любов’ю. Особливо до тих, які намагаються нас образити чи принизити. Більше того. Знаючи, що подібна поведінка в людей, зазвичай, є наслідком пережитої травми, маємо бути особливо тактовними з цими людьми, даючи їм можливість відчути себе хоч трохи краще. Звичайно, наша любов, явлена таким людям, до нас обов’язково повернеться. Оскільки людина перестане вважати нас своїм суперником, з часом вона почне розуміти нас своїм другом. Таких людей треба «відігрівати» любов’ю та добрим ставленням. Звичайно, краще всього, щоб людина звернулася за професійною допомогою до психолога чи психотерапевта, бо дуже важливо вчасно вилікувати те, що можна вилікувати. Також скажу, що дитячі травми передаються від батьків до дітей. Тому, якщо ви хочете бачити власних дітей впевненими, щасливими, здоровими оптимістами, ви спочатку повинні самі такими стати. Любов, як і ненависть та чимало інших пристрастей, передаються спадково.

– Чи варто батькам порівнювати своїх дітей з іншими дітьми вголос?

Навіть тихо не варто. Навіть у думках. Я вже не раз про це писав. Якщо ви почнете порівнювати власних дітей із чужими, то вже зовсім свого ваші діти будуть порівнювати вас із чужими батьками. Люди всі різні, і кожен має власні сили та таланти. Не можливо від усіх людей вимагати рівності. Хтось краще малює. Хтось співає. Хтось має унікальні успіхи в спорті. Тому, перед батьками стоїть завдання не виховати Петрика другим Андрійком, але першим Петриком. Людина повинна бути сама собою, а не чиєюсь копією. Бо тільки залишаючись собою людина зможе відчувати себе щасливою, проживаючи не чуже, а своє власне життя.

– Як сприймаєте фразу “А що люди скажуть”? Чому цю фразу так часто можна почути, особливо від старших людей? Звідки ця орієнтація на людей у будь-чому?

– Орієнтація на інших людей колись мала під собою всі підстави. Наші люди раніше жили чесно, свято та благочестиво. Принаймні, в порівнянні з нашими часами. Однак, тепер усе зовсім по-іншому. На жаль. Люди перестали шукати добрих стосунків із Богом, а тому, якщо поодинці вони є самотніми грішниками, то об’єднавшись – великою силою грішників, які навіть не бажаючи цього впливають на все, що відбувається з нами. Годі вже говорити, якщо грішники об’єднуються в певні групи, переслідуючи власні інтереси. Дійсно, якщо люди об’єднаються разом заради світлої мети, то це буде просто чудово. Однак, надто часто грішники ладні об’єднуватися між собою у своїй боротьбі проти праведників. А це ми бачимо впродовж усієї людської історії. Якби люди були всі святі та непорочні, тоді дійсно – їх думка мала б мати для нас значення. Але оскільки в цих, навіть невідомих нам людей є цілком конкретні власні інтереси та зацікавлення, то брати їх думку за непомильний авторитет було б зовсім нерозумно.

Не може не пригадатися той безумний натовп, який зустрічаючи Спасителя дорогою до Єрусалиму, кричав: «Осанна Сину Давидовому!», а вже через кілька днів ці ж самі люди вимагали Його смерті, а ті самі уста кричали: «Розіпни Його!». Для християн безумовним авторитетом повинне бути Слово Боже та вчення Церкви. Все інше – «факультативно», якщо воно не буде суперечити здоровому глузду. Надто переймаєтеся тим, що скажуть про вас люди? Перестаньте. Хто ці судді? Хто дав їм такі повноваження? Особисто для мене, мій єдиний суддя на землі – це священик, якому я сповідаюся, мій духівник. Думка інших людей про мене мені цікава лише в якості розваги.

Мусимо бути зрілими християнами, які розуміють, що наша власна заздрість – це наш особистий вибір. Ми можемо його прийняти, але можемо від нього відмовитися. Кожного разу, коли будемо відчувати заздрість стосовно наших братів і сестер, давайте не розпалювати себе більше, а молитися до Бога такими словами:

«Господи, Ісусе Христе, що помер заради нас на Хресті та воскрес на третій день! Від усього свого зраненого серця дякую Тобі за те, що ти так багато дав людині, якій я заздрю. Прошу тебе, дай їй багато більше, а мене прости і помилуй, її святими молитвами. Амінь».

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram