Анатолій Лукащук: «Два тижні не політаєш на парапланері – й відчуваєш «ломку» (Фото)

«Минуло вже майже два роки із часу створення в Україні першого парадрому. Ініціативна група, організаційний комітет, керівництво й трудовий колектив Національного природного парку “Кременецькі гори”, представники Федерації парапланеристів України, волонтери, всі небайдужі люди знають, як нелегко було зрушити з місця цю тематику, проблему, відають, який шлях усі ми пройшли від ідеї, задуму – до реалізації мети, крок за кроком.

Тому ще 22 травня 2016 року, недільного дня,  приємно було побачити, як Парадром “Соколина гора” стає місцем, котре збирає і дорослих і малих, тих, хто літає, та тих, хто насолоджується цим екстремальним видовищем. Не завжди примхливі вітри сприяють тому, щоб бажання усіх реалізувались одночасно, проте поступово це місце стає відомим, відвідуваним, цікавим. 

Цього ж разу, знимкуючи людей, відчула дух свята, весни, тепла, радості, надії… І подумалось, що, можливо, в недалекому майбутньому підніжжя Соколиної гори, що неподалік села Куликова Кременецького району, стане місцем постійного відвідування туристами, проведення масових заходів, навіть своєрідних фестивалів, де людей об’єднуватиме радість відчуття життя.

Багато вже зроблено, ще більше треба зробити. Для усіх небайдужих у справі відновлення Парадрому “Соколина гора” подаємо контактний телефон: (067)-26-93-649», – натхненно й із великим захватом написала в одній із Інтернет-соцмереж відома громадська активістка Галина Нагорнюк із м. Кременець…

…Ось так, на Кременеччині, попри не вельми сприятливу розу вітрів, рівно два роки тому відбулося урочисте відкриття туристичного сезону. Це дійство провели на сертифікованому парадромі “Соколина гора” — єдиному в Україні, котрий відкрили позаторік, улітку. Нагадаємо, що парадром розташований на тому ж місці, де в середині 30-х років ХХ століття, в період польської окупації наших прадавніх українських (руських) земель, діяла відома в Європі польська Волинська Планерна Школа LOPP Sokola Gora.

Гостей та глядачів під час заходу порадували, зацікавили й захопили: виставка робіт образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, концерт аматорських колективів сіл Дунаїв і Куликів та Кременецького РБК і, звичайно ж, «полоскотали нерви», хоч і не численні, через відсутність супутнього для парапланерів вітру, але вдалі показові польоти парапланеристів…

Відкриття туристичного сезону в нашому південно-волинському  краї відбулося за підтримки Кременецької райдержадміністрації, Кременецької районної ради, Національного природного парку «Кременецькі гори» та Асоціації Парапланеристів України.

– Сучасні умови для пілотів стали іншими, – зазначив «Діалогові» спортсмен-самоук, відомий кременчанин-екстремал, секретар Громадської організації-клубу «Парадром Соколина гора» Анатолій ЛУКАЩУК (очільником же є киянин Андрій Равчук, а в минулому – уродженець Кременеччини й мешканець міста Почаєва). – Кермувальники сучасного планеру можуть у польоті їсти, говорити по рації й робити селфі. Так, наш парадром  вдало розташований на території Національного природного парку-заповідника «Кременецькі гори». Як мені ще минулого року розповідав Андрій Равчук, представник Асоціації парапланеризму в Україні, відкриття офіційного парадрому – це направду важлива подія, бо до липня 2015 року не було жодного офіційного місця, де можна літати. «Є багато місць, – казав він, – де літають, щоправда, вони не мають офіційного статусу. Тобто є таке поняття як страхівка, медицина, забезпечення туалетом, водою. А якщо ти літаєш в неофіційному місці, то погоджуєшся на ті умови, котрі є,.Кременецький же Парадром готовий приймати тих людей, які мають посвідчення пілотів, а новачкам можна буде літати під наглядом інструктора…» Підтверджу торішні слова Андрія Равчук про те, щоб навчатися на пілота, слід купити параплан та спорядження. Їх вартість – від 3 до 5 тисяч євро, втім, і планер, і спорядження можна буде брати на прокат.  Вартість навчання — близько 500 євро. Навчання ж самого Андрія Равчука тривало 2 роки…, – пригадує Анатолій Лукащук. 

Коли пілот набирає висоту 2 тисячі метрів, то можна кинути керування, поїсти, попити, по радіорації поговорити на дуже великих відстанях один від одного (за 100-150 км), адже в повітрі немає  перешкод для радіохвиль і є пряма видимість. Бо вже на висоті 700-800 метрів мобільні телефони, як мовиться, «не беруть», «не тягнуть»…  Просто треба бачити, коли, бо, буває, що потрапляєш у турбулентність… Теперішній параплан – то майже як літак винищувач, тільки катапульти немає, кажуть сміливці-парапланеристи. 

Серед нездоланних  рекордсменів Анатолій називає українця Богдана Базюка, який став першим (!) у Європі, подолавши  437 кілометри по рівнині  із Києва до Одеси.  Політ Базюка тривав 8 із половиною годин без посадки. Хоча, звичайно, є й більші світові рекорди, але українці наразі впевнено утримують власне високе досягнення у Старому світі, на своєму континенті.   

Тож слід сподіватися, що парадром на Кременеччині невдовзі буде місцем постійних, активних занять парапланеризмом. Адже тут, окрім тренувань і навчань, планують організовувати змагання.

Парадром на  Соколиній горі за два останні роки суттєво облагородили, таки планують демонтувати лінію електропередач, котра заважає посадці парапланерів.  У Кременці вже навіть започаткував свою діяльність клуб парапланеризму, де згодом навчатимуть пілотів та надаватимуть на прокат спорядження.  Наразі ж, як повелося у нашій державі тотальних економічних криз, ініціатори підбирають фахового інструктора, який би постійно перебував на місці, стежив за погодою й за сприятливих умов організовував навчання, та – вперто й наполегливо вишукують фінансування для потреб свого піднебесного хобі, заради організації омріяних змагань і фестивалів із парапланеризму…

– Цього разу, 22 травня, – мовив А. Лукащук, – у шоу-програмі відкриття нового туристичного сезону та святково-розважальних заходах, брала участь велика група представники Федерації парапланеризму України, які прибули із міст Луцьк, Тернопіль, Київ, Львів та Рівне. Це – одні із найкращих спеців, справжні профі в згаданому виді спорту. Проте, звичайно ж, завітали того дня на Соколину гору й аматори-початківці парапланеризму, які тільки-но навчаються, щоб уміти добре літати. Одначе всі вони були змушені заздалегідь запастися двигунами, оскільки минулих вихідних погода, хоча й була вже по-літньому теплою та сонячною, не давала змоги вільнолетючим парапланам здійснювати польоти вгору й донизу та маневрувати у повітрі навпаки, переходами. На жаль, переважні північні вітри завадили приїжджим професіоналам продемонструвати їх приголомшливі, майстерні польоти й подарувати давно очікуване задоволення від обіцяного повітроплавного видовища багаточисельним глядачам… Ми плідно співпрацюємо з Національним природним парком «Кременецькі гори» та всіма можливими способами розвиваємося й просуваємо цей захопливий, адреналіновий напрямок екстремального виду спорту. Наразі всі кошти, котрі вкладаємо в усе це неймовірно класне захоплення, є нашими власними, приватними, хоча суттєвою підоймою для розбудови парадрому й організації заходів, змагань є фінансова підтримка з боку НПП «Кременецькі гори», оскільки Соколина гора розташована в межах території Нацпарку. Щось, звісно, а це – терени на горі й у лісі, ми в міру власних можливостей зачищали, облагороджували парадром власноруч, але, ясна річ, значно більше доклався до цих робіт Нацпарк, увесь його трудовий колектив на чолі із добродієм Миколою Штогрином та з виділеними державно-бюджетними коштами. Втім, я так розумію, цьогоріч Нацпарк отримав їх надто недостатньо… Незважаючи на фінансові труднощі, було проведено очисне вирубування самосіву дерев, розрівняно схил трактором і грейдером. Тобто зі справжніми приватними спонсорами чи то пак меценатами поки що в нас не дуже густо, хоча, якщо й залучаємо до своєї діяльності таких, то наразі лише зі свого кола, бо ж усе в нашій справі тримається на нашому ж ентузіазмі й, без перебільшення, фанатизмі. Шкода, що Кременецький РЕМ не спромігся за рік виконати свою торішню обіцянку – перенести лінію електропередач із Соколиної гори в інше місце, однак цього енергетики не змогли зробити, через відсутність відповідного фінансування на згадані потреби… А ось для навчання парапланеристів-початківців згадана ЛЕП є великою й небезпечною перешкодою. До слова, нашим досвідченим пілотам стовпи й електропроводи аж ніяк не заважають, бо вони вже добре обізнані із технікою безпеки польотів, уміють управно перелітати чи оминати вгорі буквально все, що внизу, на землі, стає їм на заваді. Й така ситуація із «ремівцями» та їх об’єктом істотно гальмує розвиток парадрому та набуття майстерності нашими пілотами-аматорами… Місцин, сприятливих для занять парапланеризмом в Україні є більш ніж достатньо, оскільки на парадромах має бути специфічний напрямок вітру для успішного здійснення тренувальних і турнірних польотів. Скажімо, у Карпатах часто проводять такі змагання, не відстають парадроми на березі ріки Дністер, що в Чернівецькій області, в селі Нагоряни, десь поблизу райцентру – відомого старовинного міста Хотина. Щороку на Закарпатті, в Межигірському районі, відбувається турнір із парапланеризму на Кубок Карпат.

Навіть не знаю, чи нам вдасться цьогоріч здійснити давно задумуване – провести в Кременецькому районі паралебідочний турнір чи то пак фестиваль. Згадану просто карколомну, захопливу ідею спільно виношуємо, все плануємо, намічаємо, але час і життя покажуть, що й до чого, що здійсненне, а що залишиться мріями…

– Будь ласка, Толю, поясни для наших невтаємничених читачів, що це за такий підвид парапланерного спорту?                    

– Паралебідочний фестиваль – це коли автомобілем на великій швидкості затягують-розганяють причеплений до нього спеціальними стропами параплан («повітряного змія») на висоту 300-500 метрів, а опісля пілот на цій позначці відстібається від автівки і відтак вільно та самостійно летить в якомусь чітко обраному напрямку на досить далекі відстані. Іншими словами, в даному разі не потрібно жодної гори чи гірки, аби стартонути, розігнатися й злетіти в небо… Правда, тут важливий правильний напрямок вітру: якщо є два параплани з пілотами й одна автомашина для розгону їх обох, то в інтервалі між їх стартами (а це – 15 хвилин), до таких екстремальних трюків, звісна річ, вдаються досвідчені пілоти. Це й ніби цілком реальні для організації змагання, але поки що вони лише в наших серйозних планах, хоча віримо, що задумане нам неодмінно вдасться втілити в життя, на практиці, раніше чи пізніше. Для такого фестивалю потрібна майже ідеальна, пряма, хоч і ґрунтова, в полях, дорога протяжністю бодай два кілометри. Відрадно, що навколо Кременця є такі дороги, цілком придатні для проведення паралебідочного фестивалю.  

Звичайно ж, ми ведемо предметні, аналітичні перемовини з дирекцією природного Нацпарку «Кременецькі гори», щоб облагородити, розчистити Північний старт, схил Соколиної гори, бо рози вітрів у нашому краї переважають північні. Ось і цього року в Куликові здебільшого дмуть вітри з північного керунку. Через це й не виявилося у прибулих парапланеристів можливості 22 липня 2016 року, на відкритті туристичного сезону, політати, як слід. Бо стартувати їм доводилося з південної гірки, звідки дмуть лише південні й південно-західні вітри, котрих того недільного, як не прикро спортсменам і численним глядачам, не дуже вдалого дня, ми так і не дочекалися та не «загнуздали» висхідні повітряні потоки на Соколиній горі. Оскільки цьогоріч там переважають північні вітри, необхідно буде вже невдовзі розчищати лісові насадження й вирівнювати її територію з північного боку. Нагадаю, що за часів Польщі, на Соколиній горі були завбачливо, оптимально облаштовані одразу два старти – з обох її боків, із північного та південного. Тобто польські парапланеристи ще тоді, в 30-х роках двадцятого століття, до Другої світової війни, успішно, позмінно, здійснювали польоти «на крилах» північних і південних вітрів. А якщо точніше, то поляки мали в своєму розпорядженні аж три старти: на Соколиній горі – на її південному та північному боках, і на горі Маслятин. Одне слово, нам, нинішнім українським парапланеристам, іще треба добряче попрацювати, аби дорости, долетіти до тогочасного, польського рівня облаштованості й вивіреності парадрому.                                       

– Скажи відверто: Тобі ще страшно займатися парапланеризмом чи Ти вже так «осідлав» вітри, що й не боїшся будь-якої висоти під час польотів, скажімо, в парапланерно-лебідочному стилі? 

– Для людей є межа висоти: це – 300 метрів, на позначці котрих ми ще добре й чітко розрізняємо поглядом згори землю внизу та все, що на ній розташоване й пробігає на великій швидкості перед нашими очима. Надалі, після трьохсот метрів, наступна межа висоти – десь близько чи точно 700 метрів, коли всі об’єкти на поверхні землі стають дуже маленькими… Тому всі парапланеристи, здійснюючи польоти на висоті 500 метрів, орієнтуються по землі: завжди дивляться на дерева, коли здіймаються висхідні потоки вітрів. А вже коли підіймаються вище за 500 метрів, то спортсмени орієнтуються по хмарах. Тобто критичною межею є висота 700 метрів, коли вже друге в організмі виділяється адреналін, а втретє, коли вже долаємо 700-метрову «планку», то для нас тоді вже що 1200, що 1500 метрів висоти, — все вже однаково не страшно та кайфово, бо різниці великої між цими двома рівнями висоти просто не відчуваємо… Здебільшого, всі, хто літає, практикується в цьому впродовж тривалого часу, і якщо складаються гарні, сприятливі погодні умови та дмуть супутні вітри, то такі майстри «докручують», збираючись у висхідному повітряному потоці, — аж до краєчків хмар… А в тому разі, коли краєчки хмар перебувають на висоті 2 тисячі метрів, то це максимальна висота, котру в такий день можна набрати. Останнім часом прогноз погоди в наших краях суттєво змінився у бік підвищення, тому позначки набирання висоти під час польотів на рівні 2600 і 3 тисячі метрів, є цілком досяжними для вправних і відчайдушних парапланеристів. Одначе, у зв’язку з таким різким піднесенням параплана до таких високих хмар, надто швидко понижується температура повітря: тобто, якщо ми стартуємо на пара плані в небо за температури повітря на землі +20 градусів тепла, то вже на висоті 2600 метрів відчуваємо нуль градусів… Відтак задля власної безпеки, заради збереження свого здоров’я й навіть життя, мусимо запасатися необхідним та належним обладнанням, спорядженням, теплими головними уборами та одягом і рукавицями, спеціальними захисними окулярами. Тобто за 20-градусної теплої літньої погоди ми повинні одягати пуховик, зимові рукавиці, утеплену балаклаву, готуючись до 10-градусного морозу в небесній високості… Спеціальні окуляри захищають обличчя пілотів від небезпечного обвітрювання, також вони застосовують перед такими високими польотами креми від сонячного проміння, аби не «згоріти» під їх палючим ураженням. Бо на великій висоті швидкість руху параплана становить 30-40 кілометрів на годину, і там пілот не відчуває, як вітер обдуває його обличчя, й воно «вигоряє»… А потім, після приземлення, вдома, поглянеш на себе в дзеркало і бачиш своє червоне обличчя, шкіра на котрому аж пашить і нестерпно пече…   

У нас на Кременеччині між полями є дуже гарні дороги для занять парапланерно-лебідочним спортом, коли пілотові вистачає для розгону за допомогою авта й самостійного злету у вись якихось двох чи двох із половиною кілометрів навіть ґрунтового автошляху. Автомобіль затягує за допомогою лебідки парапланер «у малінку» (пристрій, котрий сконструював український учений-умілець Маліновський). «Малінка» «затягує» пілота під час руху авта на висоту 600-800 метрів, а вже тоді парапланерист відстібається та летить собі преспокійно-самостійно, шукаючи висхідні потоки вітрів, і вже ними вибирає правильну висоту – сягає аж до краєчків хмар та просувається-рухається вперед за вітром… Якщо хтось, непосвячений у тонкощі такого екстриму, бажає нам перед польотами зустрічного вітру, то треба вибачитися, тричі сплюнути через ліве плече, перехреститися й сказати пілотам повторно навпаки: супутнього вам вітру!                                                     

За декілька останніх років мені вдавалося пролетіти деякі, чималі за своєю протяжністю, маршрути. Для прикладу, я зумів пролетіти на параплані, завдяки розгонові на автолебідці, із Кременця аж до Рівного. А окремі наші хлопці-відчайдухи долітали з Кременця й до Луцька. Торік же мені вдалося дістатися на параплані із Кременця до Хмельницького на середній, оптимальній швидкості руху 40-50 кілометрів на годину за вітром. Це, звісно, не є великим рекордом, бо то було просто моє особисте досягнення. Ти спочатку, на висоті 600 метрів відстібаєшся від автолебідки, обираєш-визначаєш наростання висоти, обираєш для себе позначку польоту-здіймання у вись на рівень 2000-2500 метрів і з почуттям виконаного професіонального обов’язку преспокійно досягаєш краєчків хмар… Коли ж ти летиш від хмари й до хмари, то ти знижуєшся, до висоти 1300 метрів, а потім знову віднаходиш висхідні потоки вітрів, крутиш спеціальну спіраль і вкотре здіймаєшся на висоту 2 і навіть 2 із половиною метрів. Тобто летиш такими собі плавними переходами, почергово-змінними спусканнями та підйомами. В цьому тобі допомагають набута, напрацьована спеціальна техніка польоту й оптимальна стратегія дуже швидкого руху вперед і тільки вперед. Усе це – фізика, наука аеродинаміка. Кожен парапланерист під час польоту має із собою два прилади – варіометр (за зміни атмосферного тиску він як барометричний датчик пікає та показує набрану висоту) й джіпіес-навігатор (GPS), за допомогою котрих так добре орієнтується на місцевості. Поки ти летиш – то дивишся вперед, спостерігаєш, що робиться із хмарами, стратегічно вивчаєш-вираховуєш, буде чи не буде до хмари здійматися висхідний потік вітру, котрий тобі треба уміло впіймати й належно використати для успішного польоту на далеку відстань. Тож не дивно, що всі парапланеристи знають метеорологію, стають обізнаними синоптиками, постійно вивчають прогнози погоди, а відтак можуть легко визначити якого саме дня та коли будуть на небі хмари й на якій висоті вони милуватимуть наш зір своєю білосніжною чи рожево-сонячною, просто неземною красою…

Торік Анатолій Лукащук разом із іншими парапланеристами стартував (вилітав) із Луцька в напрямку Кременця, і нашому відважному землякові вдалося долетіти на швидкості 60-70 кілометрів на годину за вітром аж до Київської автотраси на ділянці Рівне-Дубно (подолав 36 км), із чим його й вітаємо та нових успішних польотів і приземлень щиро бажаємо! Бо добрячий супутній вітер цілком може розігнати парапланер із пілотом до швидкості 80-100 (!) кілометрів на годину, а Толик свого часу вже пролітав відстань завдовжки 62 (!) кілометри, і цю межу за останній рік він уже суттєво подолав та перевершив власне досягнення довжини польоту. Тож чим сильніше дме вітер, тим вищу швидкість набирають ці безстрашні люди, залюблені в небо, хоч і їм за таких умов екстремальних польотів деколи все-таки буває трішки моторошно… Однак, як стверджує наш відважний краянин Анатолій Лукащук, «якщо бодай зо два тижні парапланерист не політає, то в нього починається справжнісінька «ломка», бо цей захопливий вид спорту — як наркотик, до котрого звикаєш і вже не можеш не отримувати час від часу шаленого задоволення від солодко-адреналінових польотів на «осідланому» вітрі…

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

 Фото з архіву Анатолія Лукащука

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram