Я завжди зверталася до своєї мами на «Ви». Мене ніхто ніколи цьому не вчив. Змалку чула як мама шанобливо зверталася до своєї мами, а моєї бабусі Марфи на «Ви». Та що там казати! У моєму рідному селі Мошурові на Черкащині всі до старших зверталися і звертаються на «Ви». Це розумілося само собою. Для мене було звичним і природним звертатися так до найрідніших людей. І ось одного разу влітку приїхав у відпустку мій двоюрідний дядько Степан із Москви з доньками. Вони щоліта приїздили в село до діда Якова. Коли поверталися назад, то їхнє купе буквально «тріщало» від українських гостинців: відра з медом, смальцем, смородиною, агрусом, цибулею, часником, картоплею тощо. Мене дуже вражали габарити того, що вивозилося… Двоюрідна сестра (на рік старша від мене) Оксана завжди ставилася до мене зверхньо і тому я, якщо чесно, не любила цих приїздів. Та минав рік, знову наставало літо, образи трохи забувалися. Знову приїздили москвичі і все починалося спочатку.
Якось сестра почула, що я звертаюся до матері на «Ви», то відразу почала насмішкувато прискіпуватися:
Перегляньте також:
- Українська краса на службі перемоги: в Тернополі відбудеться благодійний захід «Традиції як тренд UA»
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
– А что, у тебя двє мамкі? Это же надо! Тебя кури засмеют! Так нікто не говоріт, только в глухой дєрєвнє. Вот у меня мать одна і ти тоже говорі как я, слишішь?
Чути я чула, але мене відразу такий жаль огортав і таке обурення, що я тікала в бузинові хащі і плакала там. Бо Оксана була жорстокою дівчинкою, якщо щось не так, то могла й вдарити. Одного разу я не витримала і пожалілась батькові. Він сказав просто: «То не дружи більше з нею». Три дні я не ходила до діда, аж поки звідти не прислали «делегацію», бо сестра не мала з ким бавитися. І от одного разу я почула таке, що в мене й вуха «зів’яли»! Тітка Маша, Оксанчина мати, зробила їй зауваження в грубій формі: «Ти свінья!» – сказала вона їй. Сказано було дуже голосно, мабуть пів кутка почуло. Знаєте, що було далі? Оксана так само голосно крикнула: «А ти дура и от дури я ето слишу!». Після цього почалася «рукопашна». Дядько Степан вискочив на те із хати, згріб їх «в оберемок» і затягнув до сіней. Я добре пам’ятаю, як він повчав «родичів»: «У нас так не прийнято, ето ви можєтє позволіть сєбє дєлать дома, а у нас – нєт». Треба було чути з якою інтонацією, з яким наголосом він промовив цю фразу: виважено, чітко, лаконічно і, головне, спокійно. Щось було таке застережливе, особливе і повчальне в його голосі, що запам’яталось у моїй дитячій душі назавжди. Особливо оте слово «Не прийнято». Тепер я розумію, що в особі дядька я побачила тоді (ще не усвідомлено) захисника традицій і звичаїв рідного краю. Це був перший патріотичний урок у моєму житті, тільки тоді я про це нічого не знала і навіть не здогадувалася.
І сьогодні, коли чую від людей слова-покручі, або ще гірше – привнесене у наш український побут гидотне матюччя, то відразу згадую оте тверде й переконливе дядькове: «Не прийнято!». А це означає для мене – чуже, не наше.
Відтоді спливло багато часу. Підростали мої синочки і зверталися до мене… на «Ти». (До моєї маленької батьківщини 500 кілометрів). І ось одного разу…
Приходить якось зі школи наш молодший син третьокласник Євгенко та й каже:
– Мамусю, а можна я казатиму тобі «Ви»?
Вірите, від почутого мені стало так тепло на серці!
– Звичайно, можна. А чому раптом ти захотів це робити? – поцікавилася в сина.
– Сьогодні до Миколки в клас приходила мама. І я чув як він до неї казав «Ви, мамо». Мені так сподобалося! Я теж так хочу.
Обійняла синочка, розцілувала. Звичайно ж, дозволила. А якою щасливою була тієї миті! Один Бог знає. Та на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів приходить до мене старший син Сашко і ніби як виправдовується:
– Мамусю, я теж хочу казати до тебе «Ви», але в мене нічого не виходить. Я вже пробував кілька разів… Можна, я ще повчуся? – каже й мало не плаче.
– Ну, звісно, можна! Кажи як тобі добре, ніхто тебе ні до чого не змушує.
Старший син дивився на молодшого і «копіював» його. І зовсім скоро обидва почали звертатися до нас на «Ви». Ми з чоловіком відразу й звикли.
Зізнаюсь чесно, коли у нас бувають гості здалеку, іноді з іншої країни, то вони дуже дивуються, коли чують таке звертання до нас вже дорослих синів. Зате я не дивуюся, бо відразу згадую оте застережливе дядькове слово, тільки кажу навпаки: «У нас, в Україні, прийнято так казати, такий у нас звичай, з діда-прадіда: шанувати батька й матір. Бо коли так робити, то тоді твої діти шануватимуть тебе».
