Від Підкаменя, що біля Бродів, через Чорний ліс, околиці Збаража і аж до Збруча тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від історичної Волині та Поділля. Медобори цікаві тим, що тут збереглися давні святилища — наприклад, між містами Гусятин і Сатанів археологи відкрили кілька культових городищ і супутніх їм поселень (люди в давнину влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах) [8], [10]. Найвідоміші з них, оповиті таємницями, здогадками, міфами й навіть сучасними фантазіями, утворюють так званий Збручанський культовий центр. Проте святилища розташовані чи не по всьому пасму Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ.
Одним із таких святилищ є печери біля села Залужжя, що в околицях Збаража.
Перегляньте також:
- «Народжені бути вільними»: у Тернополі відбудеться благодійний мистецький проєкт
- Тернопільський благодійний фонд допоміг навчальному центру ЗСУ
Печери Залужжя
Там, де широка долина Гнізної розтинає Медобірський кряж, розляглися оселі Старого Збаража (з одного боку) та Залужжя (з іншого). Скелі та ліс нависають над річкою, з одного боку якої зеленіють гори Довбуша та Бабина, з другого — Монастирок і Замкова. В далекі часи град Збараж стояв на товтровій горі біля с. Старий Збараж, яку називають Княжа, Замкова, Підзамча чи Скала (різні частини гори мають різні назви). На ній донедавна зберігалися руїни замку 9-14 століть із залишками так званої «Конарової стіни» (первісна висота була 20 м, товщина 3 м). Там можна знайти уламки старовинного посуду, наконечники списів і стріл [5], [6].
Тепер поселення під горою називають Старим Збаражем, а за широкими луками, які розляглися обабіч річки, розташоване поселення з відповідною назвою — Залужжя.
Згадані гори утворюють наче підкову, з межигір’я якої й витікає річка Гнізна. Гора Довбуша – товтрове утворення біля Залужжя, на лівому березі Гнізної, обіч Бабиної Гори (сполучені між собою), висота – 405 метрів. Про зв’язок назви з іменем Олекси Довбуша відомостей немає. У Збаражі назву трактують від родини братів Шмигельських, які проживали коло гори – у народі їх називали Довбушами. Бабина Гора – ще одне товтрове утворення, на якій розкопали фундамент ідола. Чернеча Гора – теж товтрова, лежить на південний схід від Залужжя в бік Старого Збаража. У 14-16 століттях тут стояв монастир св. Онуфрія, знищений татарами 1589 року (збереглися руїни фундаменту) [5].
Вид на гори зліва направо: Замкова, Довбуша, Бабина
Дуже цікава Бабина гора, на якій в минулому столітті клуб спелеологів Михайла Сохацького, директора Борщівського краєзнавчого музею, провів ряд археологічних досліджень. При розкопках валу, що оточував гору, знайдено ґрунтові поховання 9-10 століть, керамічні вироби, уламки зброї й інші предмети. А на самій горі виявили фундамент язичницької святині слов’ян, яка могла бути основою гіпотетичного ідолу Баби [6].
Саме на північних схилах цієї гори розташовані печери, які й ідентифіковані зі залишками язичницького святилища.
Печери мають два входи, які розташовані на правому березі одного з витоків річки Гнізна (приблизно 1 км до річки), і вище рівня річки на 80 метрів в пасмі гір Бабина-Довбушева. Схил у районі печери вкритий лісом (більшість дерев — молоді) [2]. Перед печерами, біля стежки, яка з’єднує їх, є високий камінь трикутної форми. За час, відколи тут стоїть, він заріс мохом і в лісі виділяється зеленню [11].
Камінь на стежці між печерами
Урочище, в якому розташовані печери, має складний рельєф. Між крайніми точками печерного комплексу є орієнтовно 100 метрів. Східна частина означена тим, що перед печерою є підняття (штучний насип) з майданчиком [2], [11]. «Східна» печера є невеликою, має дві кімнати. Як стати лицем до входу, то права кімната більша, стеля її вища. Ліва кімната менша, і її стеля трохи нижча. Між кімнатами є перегородка, в якій зроблено прохід. У печері видно сліди людської праці — певною мірою вона рукотворна (вирубана в тріщині скелі).
Вхід у “східну” печеру
Вид з глибини більшої кімнати
Насип із майданчиком, що перед печерою, добре видко зі стежки. Сам майданчик має до 10 кроків у діаметрі. В його центрі – залишки вогнища. Це могло бути капище чи жертовник.
Вид на насип та вхід у печеру із західного боку
Майже у центрі комплексу розташована друга печера. Вона має суттєво складнішу будову: своєрідні сіни, дві ґалереї та кімнати. До входу веде стежка, яка піднімається вгору від майданчика внизу. Враховуючи, що вхід розташований у прямовисній скалі, а підйом до нього різкий, можна припустити, що обвал частини породи було зроблено навмисне, аби полегшити доступ до входу [11].
Вище впалих дерев та покритих мохом каменів чорніє вхід у печеру
Прохід має вигляд витягнутої горизонтально ущелини, досить низький. Опісля стеля підвищується — починається зала. Навпроти входу є великий камінь — перетинка між першою та другою залами. До другої зали ведуть два проходи: ліворуч від каменю — стрімкий витягнутий вертикально і праворуч від каменю — трубоподібний, але пологий.
Вид із “сіней” на вихід з печери
Нижче від лівого проходу є хід донизу, від якого є доступ до кімнати з невисокою стелею. Далі йде невелика ґалерея, яка закінчується двома кімнатами. В більшій з них при обробці каменя залишили виступи у материку, які могли би бути лавами/ліжками. Менша кімната є невеликою, за рівнем нижча від сусідньої. Нижче від правого проходу розташований вхід до ґалерей. Він вузький, трубоподібний, витягнутий горизонтально [11].
Вид на “праву” ґалерею, праворуч — низький вхід згори
Одна ґалерея відходить праворуч. Вона низька, але завершується округлою кімнатою, стеля якої вища за стелю коридору. Також із кімнати йде хід вгору, який закінчується у щілині в скалі.
Вид на коридор з “правої” кімнати
Друга ґалерея йде ліворуч. Її стеля висока — близько 3 метрів. Вона переходить у залу, з лівого боку якої є кам’яний стіл (кам’яна плита, що помітно виступає з материка). Ліворуч від столу, паралельно до «лівої» ґалереї є невеликий хід, який тягнеться в глибину породи не більше, ніж на 2 метри. «Ліва» ґалерея доволі довга і йде в глибину материка та понижується у рівні, закінчується тупиком. В кінці ґалереї витесано голову коня [11].
Вид на “ліву” ґалерею, ліворуч — виступ кам’яного “столу”
На першому плані — кам’яний “стіл”
“Ліва” ґалерея
Голова коня
В давніх народів був поширений «культ коня» – з мотивів як господарських, так і доволі далеких від практичних. Розмаїті божества мали фізичні втілення в образах коней/кобил – наприклад, галльська богиня Епона (богиня-покровителька коней; тут варто пам’ятати про вплив галлів на Галичину), слов’янські боги Перун і Світовид (уявлялися на білих конях). В Арконі, Звенигороді, наприклад, тримали ритуальних коней. Слов’яни коней використовували для ворожінь [4], [8]. Цілком можливо, що голова коня могла мати культове призначення. Правда, на жаль, наразі немає даних щодо ймовірної технології обробки каменю в печері та часу створення як ґалерей, так і, власне, кам’яної голови.
Ґалереї зорієнтовані строго за сторонами світу – «ліва» йде на південь, «права» – на північ [11]. На всіх стінах печери видно сліди ручних знарядь. Творці цих кімнат, певно, приклали значні зусилля, аби вийняти великий об’єм каменю через дуже вузькі проходи (тобто, суто промисловий видобуток каменю виключається). Печера могла будуватися для тимчасового сховку чи навіть тривалого проживання людей (температура повітря доволі висока — тут зиму можна перебути; дим від вогнища повільно, але розходиться).
Нижче від виходу з печери є майданчик, майже в центрі якого складені доволі великі камені. Тут міг бути жертовник. Від майданчика тягнеться на захід вал, розритий навпроти відслонення каменю (певно, свого часу тут влаштували кар’єр). У валу вже згадані дослідники знайшли кераміку 12-14 століть. Між валом і скелею є долина, дном якої йде стежка. У скелі є виїмка, але явного входу в можливу печеру нема [11].
Майданчик нижче входу в печеру
Вид на вал з півночі
Таким чином, місцина являє собою комплекс печер, а за характерними ознаками можна зробити висновок, що тут було давнє святилище (печерний комплекс): головні споруди з каміння розташовані в межах гори; наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, комплекс оточений ритуальними валами чи впорядкованими валунами — сакральною межею святилища; коло печер є залишки ймовірних капищ і жертовників; широке застосування каменю та кам’яних вимощувань; відсутність залишок звичної житлової чи господарської забудови [8]. На основі виявлених археологічних даних приблизний час функціювання святилища можна почати від 9-10 століть (а, може, й раніше), а чи не найінтенсивніше його використовували в 12-14 століттях. Можливо, саме для боротьби з язичниками, в 14 столітті у підніжжі сусідньої гори побудовали монастир. Правда, довге існування святилища вказує на сильну основу місцевих вірувань і культу, пов’язаного з ним.
Місцина потребує більш детального дослідження, зокрема й археологічного.
Історичне середовище
Околиці Збаража, північні витоки річок Дністровського басейну заселені здавна. Тут знайдені мезолітична стоянка (8 тисяч років до нашої ери), поселення трипільської (5-3 тисячі років до н. е), черняхівської (1-5 століття н. е.; зокрема, коло Чернелова-Руського І.Ґерета відкопав велике поселення, де знайдено корону; причому кістяки чоловіків мали антропологічний тип, близький до галлів із Центральної Європи [7]), празької (5-8 століття н. е.) і лука-райковецької (давньоруської) культур. Цей край входив в ареал формування слов’яномовних народів, тут відбувалися бурхливі етнотворчі та державотворчі процеси. Вперше згаданий у літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним із найбільш укріплених удільних центрів місцевих державних утворень, а потім Галицького князівства [9].
Уже в літописні часи значна частина Медоборів і прилеглих до них теренів належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах: держави, до яких воно входило, не втручалися у його внутрішні справи, князі Збаразькі здійснювали управління, збирали податки та чинили суд, були зобов’язані надавати військову допомогу своєму сюзеренові й не мали самостійних зовнішніх зносин [9]. Цілком імовірно, що саме це відіграло значну роль у збереженні язичництва довгий час на окреслених землях.
У середині 14 століття Збаразьке князівство перейшло під управління Литовської держави. В 1393 році великий литовський князь Вітовт передав Збараж сіверському князю Корибуту (прийняв хрещення 1386 року під ім’ям Дмитро). Корибут проводив незалежну політику, через що вступив в конфлікт з Великим князем Литовським Кейстутом. Саме останній приєднав до Литви північні уламки Галицько-Волинської держави (цікавий факт, що хоч він і прийняв хрещення, його тіло спалили у Вільні за язичницьким обрядом). Син Корибута – Жиґимонт (Сигізмунд) брав участь у битві при Ґрюнвальді [1].
Аби розуміти події давнини, варто мати на увазі, що в 14-му – початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних вигод), але вмирали як язичники, і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення. Цілком імовірно, що їхнє правління Збаразьким князівством могло спричинитися до посилення переслідуваного за руських часів язичництва, яке почало переживати певне відродження…
ДЖЕРЕЛА
1. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.
3. Ідзьо В.С. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.
4. Козлов М. Язичницький світогляд східних слов’ян: структура, еволюція, трансформація. Монографія / М.М.Козлов. — Севастополь: Видавець Кручинін Л.Ю., 2009. — 288 с.
5. Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2008. – 200 c.
7. Т.М.Рудич. Антропологический материал Черняховской культуры из раскопок И.Гереты.
8. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.
9. Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004-2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.
10. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архивах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.
11. Б.Явір Іскра. Печери Залужжя // Живий журнал, 2012
Світлини автора
