Несподівано ми помінялись місцями і… камінь застряг у вікні

Ця історія живе у моєму серці вже добрий десяток років. Ба, навіть більше… І тільки сьогодні мені несподівано захотілося нею поділитися.

Це був час, коли переді мною раз у раз поставали запитання, на які я намагалася знайти відповіді, щось на кшталт: хто я? Для чого прийшла у цей світ? Певна, у кожної людини настає така сакральна мить у житті, коли замислюєшся над істинним сенсом життя. Різниця тільки в тім, що в когось це відбувається раніше, а в когось – пізніше. У мене був період, коли я несподівано відкрила для себе СВІТ ВЕРВИЦІ. Мені подобалося на ній молитися. Щодня я проходила по кілька кіл: на початку дня і на його завершення. Така практика додавала впевненості і внутрішнього спокою. Мені дуже подобалось і подобається молитися на вервичці. Але тоді  особливо – бо було вперше.

Якось отримала з дому від матері невтішного листа. У ньому вона бідкалася, що їй дуже важко справлятися з «роботами», бо зламала праву руку. Тоді минув щойно рік, як відійшов у засвіти батько. Була ще свіжа рана, яка не загоїлася. Мене такий жаль огорнув, що я все кинула і вирішила їхати додому на Черкащину. Відпросилася з роботи на тиждень, домашні мене підтримали і я поїхала на залізничний вокзал. Вервичка завжди була зі мною. Коли вона в кишені, тоді нічого не страшно. Це правда. На вокзалі зазирнула до газетного кіоску, щоб купити свіжу періодику. І яким же було моє здивування, коли серед купи газет і журналів я побачила невеличку книжечку, обрамлену жовто-червоними трояндами. На обкладинці було написано: «Предивна таємниця святої вервиці». Автор св. Людовік Марія Гріньйон де Монтфорт (переклад з польської Олега Мигаля, релігійне видавництво «Добра книжка», Львів-1998). Не гаючись, купила, а за коротку хвилю часу вже сиділа в потязі «Львів-Кривий Ріг». Це був плацкартний вагон. Серпень, гаряча літня пора. Ледве вдалося купити квиток. Полегшено зітхнула і з цікавістю перегорнула першу сторінку, непомітно занурилася у світ читання. Несподівано до мене підійшла молода мама з дитиною і попросила помінятися місцями. У кінці вагону, де вони розмістилися, у вікні були великі шпарини.  Через те протяг їм добряче дошкуляв. Я не заперечила і з речами перейшла на місце незнайомки. Шпарину мовчки затягнула ковдрою, притиснула подушкою, сумкою та й так поїхали далі. А далі… далі розпочалася справжня містика. Дочитую я ось до цього місця (мушу процитувати, щоб ви усвідомлено зрозуміли, що ж насправді відбулося далі): «Помиляються ті, що думають ніби розважання над правдами віри і таємницями життя Ісуса необхідні лише для священиків, ченців і осіб, які віддалилися від світу! Якщо ченці й особи духовні зобов’язані роздумувати над правдами нашої святої віри, щоб гідно відповісти на власний поклик, то й світські особи також повинні, зважаючи на ті небезпеки, на які вони постійно наражаються у миру. Їм слід озброюватися пам’яттю про життя, чесноти і страждання Спасителя, про які нам нагадують п’ятнадцять таємниць св. Вервиці» – як у вікно вагона  цієї ж миті полетів камінь. Ми ще не встигли далеко від’їхати від Тернополя, це було десь перед Хмельницьким. Навпроти мене сидів, здається,  якийсь студент, то він спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Оскільки скло було дуже грубе і клеєне, воно миттю перетворилося на незліченну кількість мікротріщин, які блискавично «розійшлися» по всій площині скла. Для провідниці, яка відразу прибігла на той шум-гам, було дивом бачити застряглий у вікні камінь, який (чомусь) не полетів… у мене, а зупинився. Так, для провідниці, але не для мене. Натомість, було відчуття ДИВНОЇ РАДОСТІ. Бо зрозуміла, що Вищі Сили дали можливість ПОБАЧИТИ на власні очі, як «ПРАЦЮЄ» ВЕРВИЦЯ. Камінь не міг вдарити, бо в моїх руках  був духовний «Щит і Меч»: затиснена пальцями вервичка і книжка про неї. А ще ж оці слова: «…світські особи також повинні, зважаючи на ті небезпеки, на які вони постійно наражаються у миру». Так ми і їхали з отим каменем. Не було сенсу вивільнювати його, щоб вікно остаточно не розсипалось. Я знову продовжила читати книжку, як раптом по якімсь часі … до мене ДІЙШЛО!  Прийшло усвідомлення того, що  ж насправді відбулося. Згадала жінку з дитиною, з якою помінялася місцем! Адже місце, на якому зараз сиділа, згідно квитка, насправді було не моє, а…її. Виходило, що тут мала СИДІТИ вона, а не я. Це була істина, яка мене просто приголомшила. А й справді, де гарантія, що камінь не влучив би в неї. «Господи! –  подумала я, – який Ти Всемогутній і Милосердний водночас у Своїй передбачливій незаперечній ВЕЛИЧІ. Щоб убезпечити незнайомку, нас «поміняли» місцями.

Відтоді минуло чимало часу, але та історія живе у моєму серці й понині, як доказ великої Божественної Всеохоплюючої Любові Творця до Своїх творінь. І якби мене наразі хто запитав, чи маю в серці якусь таємницю, то я, на знак згоди, ствердно б кивнула головою… Безмежно і щиро дякую Всевишньому за пережиття такого досвіду. Відтоді  знаю, що якщо зробити один крок назустріч Богові, то Він тоді зробить до тебе всі сто.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram