Тема трипільської культури є однією із найулюбленіших тем директора Борщівського краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України Михайла Сохацького. Про трипільців, які жили на теренах нашого району п`ять тисяч років тому назад і залишили по собі величезний культурний пласт, він може говорити годинами. І це не дивно, адже вже багато років Михайло Петрович досліджує цю тему, написав чимало наукових праць, які стали відкриттям в історії цієї давньої культури, його роботами зацікавились науковці з Європи та США, які у музеї-печері «Вертеба» проводили свої дослідження. Тому я запросила до розмови директора музею, аби він поділився із читачами нашої газети здобутками останніх років. Та й привід зустрітися був неабиякий – Тернопільська облдержадміністрація нагородила працівників краєзнавчого музею грамотою за високий професіоналізм і вагомий внесок у розвиток туризму в Україні. Також колектив отримав відзнаку за популяризацію бренду «Трипільська культура Тернопільщини».
– Михайле Петровичу, одразу запитаю вас: чи можемо ми, жителі Борщівщини, вважати себе нащадками трипільців?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Звичайно, можемо, і не лише ми, але й жителі усього Тернопілля. Бо поселення трипільців були виявлені у різних куточках області. Однак найбільше їх все-таки знаходилось на землях нашого району. Наприклад поблизу сіл Верхняківців і Ланівців у часи трипільців було по три населених пункти. Біля села Глибочок ми розкопали унікальні двоповерхові житла, в яких мешкали цілі роди – по 30-35 чоловік. Численні залишки жител, кераміки, знарядь праці знайшли у Збручанському і Більче-Золотому, інших селах району. Загалом по району ми маємо понад сто місць, де були трипільські поселення. Це свідчить про те, що Тернопілля було центром трипільської культури, яка проіснувала тут 1600 років і яка брала свій початок на території сучасної Румунії. Згодом люди розселялися вглиб Поділля, де залишили по собі унікальний історичний пласт. Саме тут вони жили, будували будинки, обробляли землю і виготовляли неповторної краси кераміку. А ось Київщина – то вже була периферія, центр наших пращурів був тут, на наших землях.
– Але виходить парадоксальна ситуація. Культуру почали іменувати трипільською через те, що вперше її виявили поблизу села Трипілля на Київщині.
– Якщо бути точним, то її виявили поблизу села Халеп`є. Та немилозвучність назви цього населеного пункту не дозволила дати ймення такій потужній культурі. Тому вибрали село із кращою назвою, що розташоване неподалік – Трипілля. Насправді у археології так заведено: якщо відкриття робиться вперше біля якогось населеного пункту, то йому і дають відповідну назву. Наприклад у Румунії ця культура іменується кукутенською, бо виявлена біля села з однойменною назвою. Ми давно досліджуємо і проводимо розкопки в районі. Однак, якщо прокрутити час на століття назад, то слід згадати, що вперше трипільську кераміку знайшли князі Сапєги, коли проводили воду до свого маєтку у Більче-Золотому. Вони натрапили у розритій землі на якісь черепки, і навіть вцілілі горщики, які були розмальовані чудернацькими і красивими візерунками. І слід віддати належне цим інтелігентним людям, які не викинули усе це на смітник, а зацікавились походженням цих керамічних залишків. Для дослідження вони запросили відомого на той час археолога Оссовського, який провів тут масштабні розкопки, усе ретельно записав, прокоментував. А оскільки науковець не знав як іменувати те, що знайдено, то назву придумав просту – «культура мальованої кераміки». Так і увійшла вона вперше в історію. Усе, що знайшли тут, а згодом у печері «Вертеба», було вивезено возами до Кракова. Усі 35 тисяч знахідок, в тому числі – керамічні глечики із унікальними розписами, знаходяться сьогодні в експозиції Краківського музею. І до речі, кістяний амулет у вигляді голови бика, що є одним із символів усієї трипільської культури, теж знайдено тут. Тобто, ця культура була відомою ще задовго до відкриття у Трипіллі.
– Михайле Петровичу, печера-музей «Вертеба» стала відомою завдяки тим знахідкам, які ви разом із однодумцями там відшукали і які тепер стали предметом дослідження інших науковців. Знаю, що ви, інтелігентна людина, науковець, не гребували перевдягатися у робу, брати до рук лопату і копати, копати…
– Ну не тільки я. Участь в експедиціях брали працівники музею Олександр Дудар, Мирослав Бойко, Борис Баб’юк та численні добровільні помічники. Ми дійсно зробили чимало. Адже раніше на тому місці був просто смітник, який місцеві жителі називали по-своєму – «вертеб», пізніше печера слугувала за скотомогильник, а в радянські часи підземелля активно відвідували люди і використовували для освітлення факели, які закопчували стіни. Тому можете собі уявити, в якому стані печера перебувала. З 1996 року ми відновлювали її, розчищали, і нарешті, нам вдалося втілити у життя давню мрію – відкрити філіал музею трипільської культури. Ми зародили цю ідею «Трипілля- Тернопілля» і дали їй життя.
Цікава історія її відкриття. Вперше печеру віднайшов орендатор місцевих земель Ян Хмелецький ще у 1822 році під час полювання. Відразу при вході він виявив значну кількість керамічних виробів, походження яких, на його думку, належало до античної доби. Йому тоді здалося, що люди тут були ще годину тому назад, усе виглядало так, ніби вони щойно пішли, забувши прихопити речі. Хто знав, що ці горщики пролежали під землею п`ять тисяч років?! Насправді це було відкриття ще не відомої в той час трипільської культури, яке на 70 років випередило її офіційне відкриття Вікентієм Хвойкою у 1893 р. у селі Трипілля під Києвом.
Сьогодні важко уявити, що у цих лабіринтах жили люди. Проте завдяки багатолітнім дослідженням встановлено, що майже 40 відсотків дев`ятикілометрового підземелля займали трипільці.
– Але що вони робили у цьому підземеллі? У них же були добротні житла…
– Ось на це питання сьогодні найважче відповісти. Важко зрозуміти істинні причини того, чому так склалося і що саме загнало сюди людей. Можливо, вони ховались тут від ворогів, якихось войовничих племен, можливо – здійснювали ритуальні обряди. Про те, що в печері тривалий час перебували люди, немає жодних сумнівів: чорні обвуглені стіни — сліди розведення багать для обігріву й освітлення, розсипи роздробленої кераміки, багато глиняних зернотерок і глеків для зберігання зерна. Люди епізодично жили тут упродовж 600 років. Є гіпотеза, що це було або святилище, або місце поховань. В одному із залів знайдено поховання 25 людей, подекуди в печері знаходили одиночні могили. Можливо, Вертеба була складом і місцем зимівлі. Багато зернівок, глеків, наконечників стріл зовсім не використані, а сліди розведення багаття і лежаки свідчать про те, що тут могли розміститися в холодну пору понад 200 осіб. За однією з версій, це було місце ритуальних процесій. Тут знайшли два загадкові жрецькі амулети у вигляді голови бика і багато біноклевидних чаш.
– До речі, призначення біноклевидної посудини теж не дає спокою дослідникам. Є якісь гіпотези щодо того, як її використовували трипільці?
– Без сумніву, ці люди поклонялися своїм божествам, здійснювали певні обряди. Припускають, що трипільці за допомогою цієї посудини здійснювали ритуал поїння землі, що була символом достатку, добробуту. Адже вони були умілими землеробами. Є версії, що то міг бути музичний інструмент. Але як саме він звучав – можемо лише здогадуватися.
– Ви розповідали, що у вашій експозиції є багато знайдених прикрас. Невже і тоді жінки дбали про красу?
– Жінки у всі віки тягнулись до краси. Взагалі, трипільці були дуже творчими, у них був потяг до мистецтва, вони мали своє, особливе бачення світу. Під час розкопок ми знайшли чимало прикладів цьому. Знайдені фігурки тварин, людей, були дуже майстерно виконані. А якими візерунками розписували глечики! У цих малюнках теж був закладений якийсь зміст. Багато віднайшли жіночих прикрас: намистин, ракушок, зубів оленя, вовка і собаки, які слугували за намисто. Не дивлячись на те, що 5 тисяч років тому було дуже важко не просто жити, а вижити, ці люди не втрачали почуття прекрасного.
– Михайле Петровичу, ви завжди наголошуєте на тому, що наші прабабусі-вишивальниці мережили знамениті чорні сорочки візерунками, які беруть свій початок ще з часів трипільської культури. Чому зробили такий висновок?
– Сьогодні вже точно можна стверджувати, що саме так і було. Якщо порівняти візерунки на глечиках, яким п`ять тисяч років із візерунками на вишитих сорочках з нашого регіону, то можна говорити про їх безперечну ідентичність. Тому у цьому чорному вишитті закладений генетичний код поколінь, кожна вишиванка несе у собі інформацію з тих прадавніх віків, яку ми не можемо пояснити, але яку ми маємо шанувати як оберіг і як безцінний подарунок, переданий нам предками.
– І все ж таки, чому трипільці, поживши деякий час у своїх поселеннях, залишали домівки і спалювали їх. Куди вони йшли, для чого?
– На це питання в істориків теж немає поки що достеменної відповіді. Знаємо, що вони будували добротні житла, які інколи мали два поверхи. Масштаби їх будівництва вражають. Найбільше житло ми розкопали у нас на Борщівщині поблизу села Глибочок, яке мало 29 метрів у довжину і 8 метрів у ширину. Тут трипільці жили родинами, з покоління в покоління і займалися землеробством та скотарством. Можливо, у час виснаження грунтів і пасовищ вони шукали нові родючі землі і перебиралися до тих місць. Але перед тим як іти, спалювали свої будинки. Чи то був такий звичай, чи особливий ритуал – теж невідомо.
– Після того, як в складі вашої експедиції у печері «Вертеба» працювали закордонні генетики і антропологи ви вже знаєте відповідь на запитання: якими саме були трипільці?
– Справді, певний час разом з нами працювали спеціалісти із наукових центрів Європи, США, Англії, Інституту археології Національної академії наук України. Маємо багато спільних опублікованих праць. Антропологи і генетики університету зі штату Мічіган (США) зробили вже деякі висновки. Вони досліджували вік знайдених у печері кісток, визначали антропологічний тип людей. Їхні сучасні лабораторії можуть навіть за емаллю знайденого зуба визначити, в якій місцевості проживала людина, чим харчувалася, на що хворіла. Тож сьогодні нам відомо, що трипільці були представниками середземноморського типу. Чоловіки були високі на зріст, кремезні. Середній вік їхнього життя складав сорок років. Вони не хворіли на карієс. Поки що відомо тільки це. Генетики ще мають сказати своє слово співставивши генетичний код трипільців із кодом сучасних людей. І можливо, тут ще нас чекають нові відкриття.
