Дружина таки дістала Петра своєю Америкою, і він…здався. Документи, візи, посольство, позички і відсотки – все це організувала його благовірна, а йому залишилось тільки сісти в літак. Що він і зробив із величезним задоволенням. Було це увечері, в Бориспільському аеропорту, під Києвом. Публіка зібралась вся з вигляду вишукана. Але то було тільки перше враження. Всередині ж все було насправді… гниле. Про що тільки там не балакали! І все зводилось до одного: долари, долари, долари. Найбільше цю тему обговорювали жінки. Були вони різного віку, але було в них щось таке невидиме, що непомітно об’єднувало і робило їх одним єдиним цілим.
Несподівано в Петра промайнула думка про те, що в літаку впевненіше, на відміну від нього, мабуть, почувалась би його дружина… «От мичка закустрана» – згадав недобрим словом. Як тільки літак відірвався від рідних тенет, Петро на клітинному рівні відчув, що впоров велику дурницю. Америка – це не його стихія. Всілякі там шанси-манси, закордони, тьху… Петро ж народився у Великих Дедеркалах, там і збирався померти. Власне, до позавчора він ще наївно і свято у це вірив. Але сьогодні… За невеличким ілюмінатором гасли і ставали майже невидимими вогні аеродрому. Петро летів до зірок, а почувався, як той Пилип з конопель. Чим яскравішими вони ставали, тим більше він думав про вересень і картоплю у Дедеркалах. Тільки зараз бідолаха дотлумав, що ніколи в житті його благовірна не буде сама копати картопельку, а найме когось із чужих. А той чужий робитиме все абияк, на халяву. «Господи! Як він міг забути за картоплю!» – Петра охопив відчай і він страдницьки звів очі до уявного неба, так ніби Господь й справді міг його тут, на небі, почути і бодай чимось зарадити… Казали ж його покійна бабця: «Бачить Бог із неба, чого кому треба».
Перегляньте також:
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
Читайте також
Чоловік не згледівся, як заснув. І снились йому рідні Дедеркали, снився город. Цвіт картоплі усміхався до нього, як дівка перед весіллям. А колорадські жуки чемно злізали із соковитих стебел, і, розмахуючи перед Петровим носом невеличкими книжечками, щось там жебоніли своєю незрозумілою мовою. Придивившись уважніше, Петро із жахом і одночасно із великим здивуванням помітив, що всі вони тримали в своїх куцих лапенятах… закордонні паспорти. А прислухавшись, Петро таке почув!
– Залишайся вдома, не кидай її напризволяще (це ж вони, мабуть, про картоплю, здогадався врапт), а ми хочемо повернутись на історичну батьківщину! Відпусти нас!
Петро вже майже погодився, така перспектива його дуже втішила, але літак несподівано так струсонуло, що чоловік вмить прокинувся. Стюардеса тим часом просила вибачення за незручності і…попередила пасажирів про вимушену посадку…
Всі були як причумлені, дуже хотіли спати, тому зраділи, коли всіх поселили у розкішний готель. Ніхто навіть не здогадався поцікавитися, де вони, в якій місцині, тільки одна нав’язлива думка стукотіла в скронях: спати, спати, спати… Дивно, але під ранок їх різко розбудили і напівсонних повели в літак. Невимовне бажання «спати, спати» в салоні посилилось ще більше. І стюардеса на ім’я чомусь не Жанна, а Ганна, нагодувала всіх їжею від якої спати захотілось ще більше… Усмішка Ганни була такою чарівливою і неземною, що Петро на якусь мить геть забувся за свої Дедеркали і картоплю. Не пам’ятає, скільки минуло часу, але невдовзі всіх почали готувати до висадки в Америці! Від хвилювання Петро згадав всіх святих і не святих, всіх родичів і сусідів. А ще відзначив про себе: як фантастично легко переніс політ. Хіба це жарти – сім тисяч «км» над Землею! Неймовірно, але факт! Поки дійшов до трапу, то весь аж зіпрів від нервового перенапруження. Ну, де ж ти, Америко! – вип’ялив по-моряцькому груди: «Хеллоу! Чи як тут у вас кажуть?!». Сказав і…аж присів. Багато побачив на своєму віку, але, щоб отаке… Якісь пацани плювались соняшниковим насінням прямісінько на злітній смузі (до речі, а що вони там роблять – промайнула в голові зрадлива думка), якийсь дідок «смачно» лаявся, і головне – все по-нашому. А повітря, як скажене – так пахло Україною! Несподівано Петро аж захлиснувся ним, ще б пак: попереду висів щит з написом… «Бориспіль». Йому неначе хто душу з тіла вийняв. І перша думка, яка народилась в голові, була дуже приземлена: «Тринадцять тисяч зелених, за що?!». Круто кинули, по-справжньому, по американському. І чого треба було пертися за тридев’ять земель, коли вдома є своя Америка.
Жінки, які першими второпали, що й до чого, закипіли гнівом і здійняли дикий лемент. Фіра Абрамівна вмить втратила свідомість і м’яко приземлилась на асфальт. Петро ледве встиг її підхопити. Чоловіка несподівано охопила вселенська радість: на нього чекала зустріч із картоплею в рідних Дедеркалах… А ще – жуки. Ну як він міг жити без них, а вони без нього?!
