Порух душі

Усе життя Омелянівна викладала в інституті атеїзм. Вона ніколи особливо не заглиблювалася у предмет своєї роботи. Для неї дуже звичним було кілька разів на день повторювати одну й ту ж саму класичну фразу «Релігія – це опіум народу». Відчувалось, що говорила вона її автоматично, не замислюючись над сказаним. Так само автоматично казала й іншу фразу по кілька разів на день: «Бог його знає», або «О, Боже!». З року в рік жінка справно отримувала гроші за те, що доносила своїм студентам важливу як на її розум «істину»: первинне у світобудові – матеріальне, дух – вторинне. Людською мовою це означало… що Бога немає…

Спливли роки, Омелянівна незчулася, як  стала самотньою пенсіонеркою. Дітей своїх у неї ніколи не було. Чоловік давно помер. Одна влада змінювала іншу, навіть епохи змінились, але жінка залишалася незмінною у своїх переконаннях. Щоправда, з кожним днем їй ставало все важче і важче виживати на одну пенсію. І одного разу вона відважилася взяти в банку кредит. Заспокоювала себе тим, що вона така не одна. Якось же люди з цим живуть. Одначе, добре думу думати…

А за якихось півроку Омелянівна залізла в борги. Стара жінка була в розпачі. Особливо після того, як їй передзвонили і сказали, що вона може віддати квартиру і піти жити в будинок для людей похилого віку. «Господи,  – раз-у-раз бідкалась Омелянівна, механічно звертаючись до того, в кого  ніколи не вірила, бо ж не бачила, та й не мала з ким порадитися в хаті. – Що я маю тепер робити?». Господь мовчав. «Еге, – казала сама до себе Омелянівна, – якби був, то б і підказав, і допоміг, а так…».

Якось під вечір вона сиділа на кухні, як несподівано по радіо почула передачу відомого радіожурналіста Романа Коляди. Це було інтерв’ю з якимось художником. Почала прислухатись, бо час від часу той згадував за Бога. Перед тим як малювати, художник молився… Художник говорив це так переконливо!

На якусь мить Омелянівна замислилася, а, може б і собі спробувати. Тільки от молитовника в неї ніколи не було і вона навіть не уявляла, як він виглядав. Пішла до однієї сусідки, до другої, до третьої. Ні в кого з них молитовників не було. Йти вище поверхом не наважилася. Але Григорівна, та що жила справа від неї, порадила: «А ви спробуйте своїми словами, тільки робіть це щиро, не механічно. Головне, щоб у вас з’явився порух душі. Так і сказала – порух душі». Омелянівна таких слів зроду віку ніколи й ніде ще не чула. «А молитовника купите собі завтра!» – кинула їй навздогін сусідка. І Омелянівна вирішила спробувати…

«Господи, я не знаю чи Ти є, чи Тебе нема, але якщо Ти є… то зроби якось так, щоб я лишилася жити у цій квартирі. Господи…» – Омелянівна не змогла більше й слова сказати. У горлі з’явився клубок, їй сперло подих і вона розридалася. Невимовний жаль і туга охопили стареньку жінку, несподіваний жаль каяття за минулим.

Наступного дня ранкову тишу несподівано розірвав телефонний дзвінок. Омелянівна дуже здивувалася, бо останнім часом до неї рідко коли хто дзвонив на хатній телефон. Сучасний  світ давно вже був мобільним. Омелянівна із завмиранням серця підійшла до телефону:

– Раїса Омелянівна? – почула у слухавці старенька бадьорий жіночий голос

– Я…

– Ви мене впізнаєте?

– Ні, дитино, не впізнаю, а хто ж ти така?

– А Наталю Микитівну пам’ятаєте?

– То ти Лариса! – радісно вигукнула Омелянівна, – чого ж, знаю, знаю дочечку Наталину. Тільки б тепер, мабуть, і не впізнала. Хочеш щось про маму розпитати?

– А от і ні. Це ж уже рік минув, як її не стало. Ми поїхали до неї на квартиру, щоб ремонт зробити. А там багато всього зайвого, особливо з паперів. Ми вирішили трохи з вами поділитися. Ви ж не проти?

– Та я дуже тішуся чути твій голос, Ларочко. А як же ж ти все оте мені передасиш?

– Відправлю кур’єрською поштою, є тепер така послуга.

– Та це ж гроші, – злякалася відразу старенька.

– Гроші, але не великі. Пам’ять про маму того вартує.

Омелянівна цілий день не ходила, а немов на крилах літала. Вона вже й забула як її звати. А тут, «Раїса Омелянівна»… Почула давно забуте своє ім’я. Десь жила на світі людина, яка про неї пам’ятала…

Через кілька днів Омелянівні доставили посилочку прямісінько до порога. Вона занесла її в кімнату, взяла ножиці, розрізала липучий скотч і заходилася витягати всілякі дрібнички. У посилочці були сувеніри, книги, навіть одяг. Як вона любила читати! Теперішня молодь читати не любила. Це факт. На самому денці лежав загорнутий у вишитий сувій молитовник. «Ого! Навіть не треба йти купувати»  – здивовано подумала Омелянівна і заходилась переглядати книги. Там була одна з її улюблених – «Маленький принц» льотчика Сент-Екзюпері. Давно вона не тримала її в руках! Обов’язково треба перечитати. Геть забула вже про що вона. Тільки й того, що якщо зорі на небі хтось запалює, то, мабуть, це комусь  треба. Обережно розгорнула одну сторінку, другу… Вихоплювала фрази навмання із тексту і насолоджувалася від прочитаного. Бо тексти звучали інакше, не так як колись. Мабуть це через те, що молодша була, іншими очима дивилася на світ. Хотіла перегорнути наступну сторінку і не змогла: папір від довгого лежання аж склеївся. Обережно лінійкою почала роз’єднувати паперові аркуші. А коли це зробила, то  від несподіванки зойкнула… Там лежали доларові купюри. Що це були долари, зрозуміла з першого погляду. Таких грошей в руках ніколи не тримала, але бачила на малюнку у журналі, тому помилитися ніяк не могла. Звідки тут ці гроші? З якого б це дива Ларочка мені передала гроші? У них самих статки не знати які. Наталя? Але ж… Тремтячими руками почала рахувати купюри… П’ятсот п’ятдесят. Не може бути! Саме стільки, скільки їй треба для того, аби погасити борг… Вирішила ще раз перерахувати. Перерахувала. Знову виходило п’ятсот п’ятдесят… Кинулася дзвонити до Ларочки, але куди дзвонити – не знала. На щастя Ларочка передзвонила згодом сама.

– Ларочко! Як же це так, я нічого не розумію! – схвильовано і голосно говорила у слухавку Омелянівна.

– Ви про що, Раїсо Омелянівно? – здивувалася жінка. – Щось не так?

– Та ні, розумієш, там..там…там у книжці льотчика лежать якісь гроші.

– Гроші? – й собі здивувалася Лариса.   – Якого льотчика?

– Того, що літав, був французом і написав книжку. Так, гроші. Долари.

Сторінки склеїлися від часу.

– Стривайте, стривайте… Здається, я починаю щось розуміти.

– А я нічого не розумію! – нетерпляче перебила її старенька. – Бо саме стільки я маю боргу перед банком і мені погрожували відібрати квартиру.

– Справді? Он воно що, правду, кажуть, що в Бога немає інших рук крім людських. Я пригадала! Колись у нас з чоловіком була гарна робота, час від часу ми давали нашій мамі гроші, щоб вона ні в чому собі не відмовляла. А вона виходить, відмовляла…

– Ларочко, мені нічого не треба чужого, приїдь і забери їх, бо я боятимуся з такими грошима вночі спати.

Почувши це, Ларочка весело засміялася:

– Що ви, що ви! Видко так Небеса розпорядилися, раз ці гроші опинилися у вас. Адже я могла вам покласти зовсім іншу книжку. Правда ж? А ви кажете. Хай це буде вам подарунок від нас і від мами.

– Що ти таке кажеш, дитино? Як так?!

– Раїсо Омелянівно, а там не було листівки з червоним маком. Я помилково вам не поклала в посилку? От що-що, а вона мені дуже дорога.

– Є, там ще й щось написано.

– То ви мені прочитайте, будь ласка, те, що там написано, а я собі занотую в записник.

Омелянівна схопила зелену із червоною квіткою листівку і почала читати у слухавку: «Бог багатьма способами об’являється і дає знати, що він живий».

– А хто цей мудрий чоловік, що так мудро написав? Це ж про мене!

– Генрі Ноумен, філософ.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram