Про те, що в Америці можна майже задурно взяти багато землі, у прикарпатському селі Небилові Калуського повіту (тепер – Рожнятівського району) вперше почули від німецьких колоністів, які за часів Австро-Угорщини активно селилися на галицьких землях. Улітку 1891 року небилівці Іван Пилипів та Василь Єленяк (по-місцевому – Ілиняк) наважилися перевірити ці чутки і, назбиравши грошей на “корабельну карту”, відправилися за океан. У вересні пароплав “Орегон” причалив у порту Галіфакс і на побережжя Канади зійшли перші українські трудові емігранти.
Читайте також
Перегляньте також:
- На Тернопільщині розшукують чоловіка, якого підозрюють у важкому злочині
- Тернопільщина втратила захисника Назарія Недобійчука
Відтоді минуло вже сто двадцять років, а Канада й надалі омивається хвилями української імміграції, яких дослідники-суспільствознавці нарахували вже чотири. Остання, “четверта хвиля” розпочалася рівно через сто років після “відкриття Америки” Пилипівим та Єленяком, водночас зі здобуттям Україною незалежності, і триває дотепер. Що постійно шукають і чого ніяк не знаходять за океаном українці?
За землею за океан
Тих найперших відкривачів, як тоді казали, Америцького краю виганяла з рідних сіл, насамперед, безпросвітна нужда. Землі було мало, на бідних прикарпатських ґрунтах селянам годі було прогодувати сім’ю, а не те, щоб доґаздуватися до якихось статків.
У Канаді ж поселенцям за символічну плату в десять доларів давали так званий “гомстед” – 160 моргів (64,7 гектара) землі, на якій вони зобов’язувалися впродовж трьох перших років збудувати будинок та розпочати господарювання на 30 моргах. Кожен український емігрант сам обирав собі земельний наділ, а на будівництво житла безкоштовно отримував від тутешнього уряду лісоматеріали. Для «першої хвилі» української імміграції страшенно важило те, що в Канаді на власній ділянці все було безплатним та залишалося виключно у власності і для вжитку українського піонера, у той же час в Австро-Угорщині їм доводилося платити навіть за збирання хмизу на опалення.
У місцевостях, де селилося понад 30 родин з України, виділяли додатково 65 гектарів землі для будівництва церкви і хати для священика. Якщо в поселенні було не менше десяти дітей, канадський уряд будував школу і виділяв дві третини коштів на її утримання. Двоє делегатів від кожної української колонії одержували безкоштовні проїзні квитки для поїздок країною. Щоправда, аби скористатися всіма цими пільгами, потрібно було вступити в товариство опіки «Союз» і платити 50 центів вступних та стільки ж щомісячних членських внесків.
Загалом, прихильна до емігрантів політика тодішнього канадського міністра внутрішніх справ Сіфтона (1897-1903) була спрямована на те, щоб заселити “дикий захід” цієї країни – цілинний пояс степових провінцій Альберти, Саскачевану, Манітоби – переселенцями, зокрема з Західної України. На галицьких землях тоді вели активну агітацію за переселення до Канади сотні агентів, які представляли еміграційні бюро, транспортні компанії і канадські промислові підприємства. Поширюючи агітаційні брошури та листівки, вони не тільки вербували, але й бувало обдурювали неграмотних і необізнаних селян. На весь світ наробила розголосу оказія у 1897 році, коли галицьких емігрантів обманом перевезли замість США на Гавайські острови і змусили працювати на плантаціях цукрової тростини, як справжніх невільників. Щоб убезпечити українських емігрантів від таких аферистів, тодішнє українське суспільство гуртувалося, утворюючи різноманітні опікунські товариства, які виникали часто з ініціативи греко-католицького духовенства.
До кандидатів на виїзд до Канади, як свідчать документи, ще в той час висувалися певні вимоги: вік – від 18 до 50 років, робота хліборобами або на фермі не менше року. Передусім треба було пройти медичну комісію, вміти читати хоча б однією мовою. Ще одна умова – отримання паспорта і придбання квитка на корабель, так званої корабельної карти.
Найжвавіший морський шлях емігрантів зі Східної та Південної Європи починався з порту тоді ще австрійського міста Трієст, де базувалися пароплави Британської морської транспортної компанії CUNARD LINE, яка в 1880 році розпочала регулярні пасажирські перевезення між старим континентом та США. Білет на пароплав коштував 90 доларів, але переселенцям робили всілякі знижки. Частина галицьких емігрантів обирала також “північний потік” втечі до Америки із портами в Бремені, Антверпені та Гамбургу…
Ще до Першої світової війни до Канади прибуло близько 170 тисяч іммігрантів із Західної України. У канадських степах виникали поселення з дивними для американців назвами Київ, Львів, Нова Коломия, Теребовля, Мазепа, Петлюра. І тепер Канада займає друге місце у світі за чисельністю українців, які становлять 4 відсотки усього населення цієї країни. За офіційними даними 2006 року, в Канаді проживає понад 1 мільйон 200 тисяч українців.
До речі, один із канадських першопоселенців Василь Єлиняк прожив майже сто років (помер у 1956 році) і на власні очі бачив, як українці заселяли Канаду під час перших трьох хвиль еміграції, крок за кроком, долаючи тяжкі перепони, здобуваючи собі визнання.
Від себе не втечеш
Канада дотепер залишається однією з найбажаніших країн для потенційного емігранта з України. А покинути нашу державу, за підрахунками деяких соціологів, бажає кожен третій українець (такі дані, наприклад, наводять офіційні сайти приватних еміграційних служб). Прикметно, що представникам “останньої хвилі” українських емігрантів уже не йдеться про втечу від нужди чи політичних переслідувань, як їхнім попередникам. Для більшості теперішніх іммігрантів цей крок був просто вибором нового місця проживання, більш комфортного та стабільного, ніж будь-яке місце в Україні.
“Це був просто спокійний переїзд без політичної чи економічної мотивації, – розповідав репортерові “ГК” мешканець Торонто Микола Лялюк, родом із Болехова. – Власне в мене була внутрішня окрема мотивація: мені не подобалася та Україна, в котрій я жив. Проте, коли ми з дружиною переїжджали до Канади, то тримали в голові, що повернемося назад через декілька років, коли Україна, безсумнівно, стане частиною Європейського Союзу. Канаду обрали тому, що це була країна, куди на початку двотисячних років можна було офіційно і порівняно швидко переїхати”.
Із п’яти варіантів імміграції до Канади найчастіше обирають процес незалежної імміграції, який не має таких обмежень, як сімейне спонсорство, клас бiженцiв, бiзнес-клас та провiнцiйнi програми. Щоб пройти цей процес, необхідно, заповнивши спеціальну анкету, набрати певну кількість балів, які нараховуються з врахуванням віку, освiти, професiї, професійного досвiду, знання англiйської або французької мови, а також наявності родичiв у Канадi. Це робиться з метою вибрати серед потенційних емігрантів тiльки тих осіб, якi вiдповiдають специфiчним iммiграцiйним вимогам канадського уряду.
“Заповнили анкети, сплатили усі мита за послуги канадському посольству і візи, прочекали два роки і все, – розповідав про свою еміграцію пан Микола. – До посередників ми не зверталися, оскільки моя дружина уже тоді вільно володіла англійською. У посольстві нам потрібно було показати, що у нас на рахунку в Канаді є певна сума грошей (4-5 тисяч канадських доларів на людину), тож ми зв’язалися через Інтернет із філією української кредитової спілки в Торонто, відкрили там рахунок”.
Як зізнався мій співрозмовник, його першими враженням від Канади було запаморочення від довколишньої багатомовності та надзвичайно чистого і густого (після Києва) повітря, яке аж страшно було вдихати на повні груди. Вражала також довколишня чистота і дика природа у великому місті: білки, єноти, лисиці та койоти у парках і на вулицях. Здивували самі канадці, які не п’ють пиво на вулицях і практично не палять.
“Моя дружина не одразу звикла до цього культурного середовища, власне, ми були і дотепер є ментально більше американськими людьми, – розповідав Микола Лялюк. – За своєю натурою канадці доброзичливі, проте досить замкнуті та малоемоційні люди, мабуть, далася взнаки сувора природа й історична спадщина. Канадці ж дотепер номінально під королевою – так звані лоялісти – ті, що програли війну американцям. І це їхній вічний комплекс неповноцінності. Вони загалом терпіти не можуть американців десь так, як українці росіян чи англійці – французів. Сама ж канадська нація ділиться на англо-саксів та квебекуа – франкомовних. І це вже, як в Україні – Захід та Схід. Тобто в принципі довкола нас нічого не змінилося, ми переїхали в таку ж суспільно-політичну біполярну ситуацію, але набагато цивілізованішу”.
Як розповідає Микола Лялюк, канадський уряд виділяє досить багато коштів на адаптацію новоприбулих, але про соціальні допомоги та безплатні курси англійської треба довідуватись. В Торонто існує ціла канадсько-українська суспільна служба, яка фінансується державою. Можна також сподіватися допомоги й від діаспори. Але в цьому середовищі воліють спілкуватися зі своїм колом, яке формувалося кожною з чотирьох хвиль української еміграції. “Для себе я визначив такі типи канадців українського походження, – ділився своїми міркуваннями мій співрозмовник. – Англомовні, котрі тільки володіють прізвищами і не більше, знаючи, що в них є українська кров. Англомовні, котрі, проте, цікавляться Україною та знають її історію й культуру на рівні вареників. Двомовні, котрі активно беруть участь в канадсько-українських суспільно-політичних колах. Україномовні, котрі часто їздять в Україну і мають тісні стосунки з ріднею. Російсько-україномовні, які не беруть участі в справах діаспори і проживають у російських районах міста – в основному із Східної України. Дивно, але є ще канадці єврейського походження, чиї предки виїхали за різних історичних часів з українських міст, – вони також визнають свою причетність до України. Наразі в Канаді у колах діаспори відбувається зміна поколінь і з притоком нових іммігрантів буде формуватися новий тип – з ознаками усіх канадців українського походження”.
За спостереженнями пана Миколи, зазвичай новоприбулі намагаються втриматися в Торонто, де простіше знайти просту роботу для виживання, підтримувати стосунки з українськими спілками та організаціями, відвідувати магазини з усіма українськими продуктами – рідними ковбасами та салом, сємочками та березовим соком в трилітрових банках. Кефіром, ряжанкою та готовими шашликами.
На відміну від Сполучених Штатів, канадська фінансова система вистояла під час кризи і захистила в важкі часи звичайних канадців. І тепер тут роботящому українцеві є де знайти роботу. Працюючи на будові, вони заробляють 4-5 тисяч доларів на місяць. Причому ціни на окремі продукти харчування в супермаркеті можна знайти нижчі, ніж в Україні. Проте мій співрозмовник стверджує, що їхав у Канаду не заради дешевих продуктів і високих зарплат.
“Помилково вважати, що якщо ти переїхав в іншу країну, то все зміниться і стане інакше, – вважає Микола Лялюк. – Досвід показує, що нічого не зміниться, поки ти не зміниш те, що ти привіз з собою в своїй голові. Звички, погляди, характер, смаки, переваги. Все досить зацементовано у голові кожного з нас і, відповідно, впливає на твоє подальше життя, де би ти не був. Побут в Канаді такий, яким ти його бачиш в своїй голові. Звик жити в місті у засміченому районі – будеш мати таке ж і в Канаді. Прагнеш жити в лісі безлюдному – будь ласка, живи. Тобто ми тут маємо величезний вибір щодо якості та характеру побуту. Ніхто нікого тут не силує, ні над ким не кепкує. Власне це і називається вільною країною”.
