Дядько Льонька прийшов до дому в настрої і тверезий. А одне з другим нечасто ходило в парі.
– Людка, – гукнув до жінки, – прієхалі з посьолка, говорят, винограду там – прорва. Надо б наших удальцов туда отправить…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Удальці – то двоє синів Льоньчиних, які восьмий клас відбували. Людка перелякано виглянула з-за ширми, якою відмежовувалась кухня – наче горобець із сідла. На всяк випадок сказала «угу». Не дуже їй хотілося пускати хлопців в тайгу, та й роботи підзбиралося для них, але перечити чоловікові не посміла. Льонька завжди каже, як батогом ляскає: не посперечаєшся…
Жив він в поселенні давно, де в перемішку в 50-их роках – як в одеській комуналці, ті, хто освоювали Далекий Схід: хто опирався режиму, трохи місцевих, корейців та авантюристів. До яких належав Льонька, він нікому не повідомляв. Вмів збрехати, як Сірко на вітер, але часто по-дружньому говорив із синами та їх друзями, і діти йому довіряли.
Компанія на збір винограду зібралася строката та весела: двоє Льоньчиних старших, двоє років на три молодших і вчительська дочка Дарка, яка подобалась усім, але думала, здебільшого, про книжки.
Старшим дали одностволки, бо тайга не любила безпечних. Решту озброїлись відрами і разом раненько почимчикували за усурійським виноградом. Дев’ять кілометрів нерубаною тайгою – відстань для місцевих не така й велика. Тим більше, що погода стояла гожа.
Згодом дорога перебралася наче сплелася, із кам‘яним руслом струмка і довелося роззуватися і ляпати по-воді половину шляху. З дітлахами за компанію побігло зо п’ять псів, в поселенні коло кожної хати було по кілька чотирилапих сторожів. Заглиблюючись в тайгу, хлопчаки голосно розмовляли, бо батьки наказували: ведмеді голосної розмови бояться, уникають. Спочатку ніхто довкола особливо не розглядався, бадьорилися, як чаплі на болоті. Вже коли собаки почали тулитися до ніг, бо чули дикий запах тайги, діти й собі насторожилися. Кілька разів зупинялися, щоб посушити і відігріти ноги. І тоді їм стало зрозумілим, чому мисливці казали: очі хижака дивляться вперед, очі здобичі – на всі боки…
Читайте також
– Що ти йдеш, наче смолу тягнеш, – гукав один до другого, роблячи сміливий вигляд. – Он Дарка вже всіх обігнала.
Дівчина, зачувши своє ім’я, зупинялася. А була росла не за віком. Її бабця казала, що Дарка як випростається – наче семисота верста. Що то був за вимір, ніхто з хлопців не знав. Але від постаті дівчини очей не дуже відривали і «виприщувалися» один на перед другого…
Нарешті допетляли подорожні до величезних заростів дикого винограду, який міг «дати фори» багатьом культивованим сортам і за смаком, і за поживністю. Спочатку виноград стелився низько, а потім здіймався на сосни і сизі грона підсвічувалися сонцем, як неперевершені дизайнерські знахідки. Менше, як за годину наповнили всі відра і аж тоді побачили, що пси вивтікали тихцем до дому. Весь хліб, який мали на дорогу, закінчився. Трохи самі перекушували, а решту добра Дарчина душа згодувала собакам. Так що з харчів був лише виноград, якого за принципом: одна в глечик, дві в ротик, усі п’ятеро накуштувалися аж занадто.
Дарка верескнула, аж небові стало жарко, не те, що хлопцям: випадково струсила гніздо шершнів, здоровезних і настирних. Хлопці бігли, як той дурень, що мила наївся. Вже потім заледве позбирали відра і заспокоїли Дарку, яка лементувала, аж захрипла. Але в тій метушні діти збилися з дороги і зрозуміли, що не знають, де вони. Ще й з неба посипалась мжичка.
Старші, щоб не посіяти паніку, розвели багаття. Знайшли бересту, хвою, більш-менш сухі гілки. І загорілося, мов з бензином. Обігрілися, заспокоїлись, почали метикувати, куди їм йти.
– Тут, – казав переконливо найстарший, – або рибку сісти, або на дно сісти. Якщо підемо вздовж річки, то хоч трохи довше йти, але точно доберемось до селища. Дарка його підтримала, а за нею всі інші. Десь до п‘яти зайвих кілометрів дороги не лякали дітей, так як можливість заблудитись в тайзі.
Вереницею, один за одним, подалися на далекий шум річки. Коли вийшли до води, Дарка заціпеніла, бо, певно, кричати вже не могла: на перекаті величезна ведмедиця ловила рибу. Ватага дітей миттю розвернулася, а з тайги до них бігло двоє ведмежат.
Так шалено мчати може лише час, думка і перелякані до гикавки діти. Страх гнав їх вздовж річки, потім кам‘янистим руслом потічка, який виводив до дому.
А назустріч дітям вже вийшли з факелами і собаками батьки, сусіди, хто був в поселенні з дорослих.
– Посмотрі, Льонька, а твоі вінаграду-то насобірали відро на двоих, – бовкнув, як дурень об воду, один з рятувальної когорти.
Та Льоньці було все одно до тих кпинів: його хлопці, всі дітлахи живі і здорові, трохи перемерзлі і добре перелякані – але вдома! Матері лементували від радості, одночасно сварячись з «пропажею» і обнімаючись.
Після усіх цих пригод найліпше почувався найстарший Льоньчин син: від бурі емоцій він поцілував Дарку і не дістав по писку.
