Як найчастіше відповідають нам люди, чиї життя перекроїла чи то сліпа випадковість, чи професійний недогляд, чи власна безпечність – особи з інвалідністю – на наше «я вас розумію»? Найчастіше, з невимовним болем у голосі, вони констатують «хіба ви можете мене, інваліда, зрозуміти?»
Зрозуміти можемо. Хотіла додати «поспівчувати», але вкусилася за язик. Бо співчуття – це не завжди те, що потребують ці, треновані життєвими перешкодами, люди. За роки роботи у Фонді соціального страхування довелося познайомитися з десятками людей з особливими потребами, які абсолютно по-різному сприймають оточення, по-різному влаштовуються в дійсності, по-різному реалізовують себе. Їм жити непросто. І спілкуватись з ними теж буває непросто.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
А буває і навпаки: самі люди з інвалідністю демонструють таку внутрішню силу як Нік Вуйчич, австралійський мотиваційний оратор, меценат, письменник і співак, народжений без рук і ніг. Саме його життєву історію навела, як особливий мотиваційний приклад на навчанні-семінарі для працівників управління та Тернопільського міського і районних відділень виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Тернопільській області методист психологічної служби Тернопільського комунального методичного центру науково-освітніх інновацій та моніторингу Галина Несмашна. Адже працівники Фонду щодня спілкуються з інвалідами праці, потерпілими на виробництві, з тими, хто звертається після перенесених захворювань. І якісний особистісний зв’язок, відповідна професійна комунікація має прислужитися в допомозі людям, які приходять до Фонду. Як відбувається подібна комунікація і наскільки вона ефективна?
Галина Євгенівна поділилася з присутніми своїми знаннями та досвідом роботи, адже багато років працює з різними категоріями людей, допомагає психологічно реабілітуватись ветеранам АТО та їх родинам, тим, кому потрібна професійна підтримка.
-Людина, яка пережила фізичну травму необов’язково буде травмованою психологічно, – розпочала вона навчання. – Буває, з часом пережите відпускає і людина вільно, спокійно говорить про свій життєвий урок. Та частіше трапляється навпаки. Спогади в свідомості якимось збудником активізуються, відбувається переживання минулого сумного досвіду – флешбек – і люди не сплять, п’ють, замикаються у собі. Часто такий тип психологічного травмування, посттравматичний стрес спостерігаємо і в тих, хто повертається із зони бойових дій.
Гіперзбудження, тривожність, передчуття небезпеки виснажують, заставляють реагувати на події неадекватно. Такі люди можуть відмовлятися від допомоги і обмеження себе керує їхнім життям. Життя особи з інвалідністю різко змінюється – це може переживатися як втрата – втрата майбутнього, втрата способу життя, колег, близьких, друзів, усякого, що оточувало людину і було важливим. Ця втрата колишнього може проживатися різним чином. Спочатку настає шок, далі людина заперечує сама для себе: це сталося не зі мною. Заперечення травми переростає у гнів та злість на все і на всіх, потім починаються торги з долею, які можуть завершитись депресією або примиренням. І останній етап, до якого найшвидше доходять сильні духом – це пошуки виходу, ідей, планів подальшої побудови життя.
Коли ми після навчання розмовляли з Галиною Євгенівною, пригадались кілька людей з області, які без обох ніг не лише дають собі раду, а й забезпечують сім’ї, живуть активним суспільним життям. Бути слабким – не патологія. Бути сильним – не даність, як от кольору очей або форми носа. І те й інше – життєва позиція. Вибір, який кожен робить сам. Програма, яка визначає спосіб життя. Казала моя знайома: слабкі після пережитого люди, якщо переконають себе в тому, що слабкі, навіть якщо захочуть, не зможуть стати сильними. Варто переконувати себе в зворотньому. І сильним особистостям теж потрібна та підтримка, яка так життєво необхідна слабким. Сильні ж часто сильні не тому, що їм так хочеться, а тому що нічого іншого не залишається, крім як бути таким і крапка.
Шукати ресурси варто, насамперед, в собі. І опиратись в непростих буднях соціально незахищених осіб на підтримку близьких та друзів. У всіх є проста потреба – щоб почули, зрозуміли, вислухали, допомогли. Найчастіше саме за цим і приходять потерпілі на виробництві до структур Фонду в області. Тому дуже важливо, як відразу почнуть знаходити спільну мову, доходити компромісу, співпрацювати, шукати взаємоприйнятні варіанти комунікації інваліди та представники Фонду.
Проте, як завжди наголошує працівникам начальник управління виконавчої дирекції Фонду в Тернопільській області Федір Бортняк, «ми працюємо у сервісній службі , тому у роботі з людьми має превалювати закон та милосердя. Фонд – на службі людям, – це кредо підтверджується роботою з дня у день. Для такої соціальної роботи, варто вміти не лише вислухати людину, роз‘яснити та допомогти вирішити питання згідно законодавства, а й співпереживати їй. Наше завдання – почути людей, надати усім, нашим клієнтам максимум інформації стосовно допомоги, на яку вони можуть від Фонду розраховувати. І робити це якомога толерантніше, бо ці чоловіки та жінки – найважливіші особи, які звертаються до Фонду».
В установу часто приходять, як до функції – працівника, який має забезпечити страхові виплати, надати медико-соціальне забезпечення, інше, а не до живої людини. І бувають носії рентної психології, коли людина з обмеженими можливостями вважає: раз я інвалід – мені всі винні. Це один зі способів самовтечі від переживань, який лише шкодить самій людині.
Галина Несмашна пригадала з власного досвіду, як її навчив чоловік бути сильною. На коліно їй після перелому наклали гіпс, привезли додому. Ледве піднявшись на милицях вона гукнула чоловіка, аби той доправив її у ванну кімнату, але він відповів: сама йди. Образа, жаль до себе застелили очі, шок від того, що ніхто не допомагає спочатку вибили з колії. Але за кілька хвилин вона зібралася і спробувала ступити на милицях кілька кроків. Виявилось, що це не так і важко – не вішати себе на когось. Слабкою стає людина не тому, що вона насправді слабка, а тому що може дозволити собі таку розкіш. Тому що поруч є той, хто дозволяє бути саме такою, той, хто готовий відповідати не тільки за себе, але і за тебе.
Здатність до емпатії, співпереживання – це дуже важливі здібності. Вони розвивають людяність, якої не так вже й багато у світі. Вона має бути присутньою не лише в побуті, щоденному житті, але й у професійному.
Слухачі на навчанні дізналися чимало цікавого і потрібного в роботі і, напевне, винесли для себе ще одну важливу річ: “Є рани, які загоюються, коли людина рухається. Рівно те саме можна сказати про життєві невдачі. Не псуйте життя скигленням – дивіться вперед”, – радить Нік Вуйчич.