Ніколи в житті Леся Орляк не думала, що колись напише книжку… книжку про свого сина Сашка.
Леся Орляк – авторка вражаючої історії про війну на Донбасі. «Ти зробив усе, що зміг» – таку назву має книга, презентація якої відбулася на цьогорічному книжковому форумі у Львові. Її син – Олександр Орляк, боєць 128-ї бригади. Він загинув 6 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу в Дебальцевому. Книга вийшла друком у видавництві «Джура» (директор Василь Ванчура) напередодні дня народження Сашка. Пропоную вашій увазі інтерв’ю Тетяни Тетери з Олександрою Орляк.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
– Олександро Михайлівно, ви написали книгу про сина і присвятили її світлій пам’яті Сашка. Він був відважною людиною вже через те, що не сховався від призову. Розкажіть, яким ще він був?
– Сашко був щирим і щедрим. Він не був злопам’ятним – не пам’ятав зла. Розумів, що матеріальне не головне в нашому житті. Коли перебував на війні, ми стали особливо близькими. Здається, навіть ближчими, ніж були до того. Він відкривався під час розмови, виговорювався, і тоді був справжнім
– Що спонукало до написання книги?
– До того мене схилило Сашкове запитання під час однієї з телефонних розмов: «Мамо, а що ти зробила для перемоги?». Є така класична фраза «за тиждень Великдень». Символічно, що телефонний дзвінок із військкомату пролунав напередодні Вербної неділі (у той же вечір Сашка перший раз мобілізували – у першу хвилю ). Звідси й назва першого розділу. Коли сина не стало, я довго обмірковувала пережите. А потім сіла і перенесла все на папір. Я виговорилась у повісті.
– Ситуації з передової відтворено дуже правдиво. Таке враження, що хтось вамнадиктовував. Може, вели щоденник?
– Кажете, що хтось мені надиктовував… А я вже й сама не знаю. У мене й досі бувають такі моменти, коли відчуваю – Сашко біля мене. Я не вела щоденника, і він теж не робив ніяких записів. Я передала те, що бачила, що відчувала і те, що чула з розповідей своїх синів та інших очевидців. Зокрема епізод про анексію Криму описаний зі слів безпосереднього учасника тих подій, колишнього тернополянина, капітана третього рангу Святослава Ветлинського. Я не ризикнула б фантазувати про те, чого не бачила.
– Кажуть, у кожної людини є призначення на землі. Яким було призначення вашого сина?
– Якось під час нашої розмови він сказав таку фразу: «якщо буде потрібно віддати життя за Україну, я готовий до того». Напевно, це була його місія. Ми є знаряддям в руках Божих. Є Божі плани, які ми не завжди розуміємо, і тому не можемо з ними погодитися. Одного разу, коли Сашко був на війні, я прийшла до Катедри на вечірню службу і побачила там катафалк. Мали привезти загиблого на сході Вітю Гурняка. Запитувала себе: як так? Я тоді ще не знала, що Вітя Гурняк – то ВІТЯ ГУРНЯК. Не могла уявити, що через деякий час на тому ж місці в Катедрі буде приготовлено катафалк для мого сина…
– Чи змінився ваш світогляд і громадянська позиція у зв’язку з подіями, які відбулись?
– Ті Сашкові слова «що ти зробила для перемоги» я сприйняла для себе як заповіт. Розумію, що не можу зробити багато, але не можу не робити нічого. Кожен з нас може щось зробити в міру своїх можливостей: написати лист на схід зі словами підтримки, який врятує чиєсь життя; наліпити для бійців вареників; лагідно потримати когось за руку; а хтось може дати мільйон і купити танк. Мені хочеться встигнути зробити щось добре. Останнім часом я познайомилась із багатьма порядними та небайдужими людьми, побачила молодь потужну, перспективну, мудру, страшенно прогресивну, нашу українську молодь. Якщо хтось скаже, що молоде покоління втрачене, не вірте.
– Чому вирішили змінити назву книги, адже спочатку назва мала бути «України без крові не буде»?
– Для того, щоб привернути увагу до воєнних подій, була думка назвати книгу словами Сашкового дідуся «України без крові не буде», але я не хочу крові навіть у назві, бо це жорстоко, це важко б сприймалося. І вже пора, щоб ми говорили про щось добріше, а не про кров і війну. Оскільки останніми Сашковими словами була фраза «я зробив усе, що зміг» – звідси і вибрана назва.
– Хто був вашим домашнім редактором? Кому випало читати?
– Домашнім редактором був молодший син Андрій. Я була зобов’язана дати йому прочитати текст, бо він писав передмову. З його боку спершу було трохи критики і побажань, які я, звичайно, врахувала.
– Яка основна роль книги «Ти зробив усе, що зміг»? Кому адресована насамперед?
– Для мене важливо, що я це написала і присвятила своїй дитині. Не для того, щоб на публіку заявити про себе. Я хотіла, щоб це був рухомий пам’ятник синові, який можна буде передавати по небайдужих руках, а нащадки матимуть отакий спогад. Може, хтось прочитає і задумається, що і від нього залежить, щоб Україна відбулась як держава.
– Чому книга готується до друку саме у «Джурі»?
– Це напевно якесь Боже провидіння, що доля звела мене з паном Василем Ванчурою. Я вражена від того, як він глибоко пройнявся книжкою. Не думала, що пан Василь саме так відреагує. Я розраховувала на свої можливості, була готова до умов, які б поставило видавництво, та згодом мені сказали, що знайшовся благодійник, який оплатить весь тираж книжки.
– У вересні на Форумі видавців відбудеться презентація видання. Це буде ваша перша презентація, як і книга. Маєте якісь переживання з цього приводу?
– На мене це так «навалилось, як сніг на голову». Чесно кажучи, я ніколи не була на Форумі. Син Андрій часто відвідував такі заходи в якості журналіста, принагідно купував літературу, а я – ні. Якщо Василь Левович вважає, що моїй книжці є місце на Форумі, я з ним погоджуюсь.
– Що бажаєте жінкам, чиї рідні зараз на війні?
– Бажаю бути сильними, мудрими, в першу чергу покладатись самим на себе, знаходити слова підтримки для своїй рідних і не травмувати їх повсякденними домашніми проблемами, тому що їм там ой як непросто.
Світлини: з архіву сім’ї Орляк
Спілкувалась: Таня Тетера
