Стою в касі банку, плачу штраф згідно постанови інспекції праці за якусь там дрібничку на зразок відсутності шмати зеленого кольору із запахом хлору в радіусі п’яти метрів від токарного верстата для витирання чола наніц спрацьованого робітника і маскування його перегару. Це жарт! Cкажу відразу, бо багато хто не розуміє і потім приписує мені в коментарях всі уявні гріхи. Та й токар у нас зараз супер клас, спеціаліст і без соціально шкідливих звичок. А той токар, вищезгаданий, він — уявний персонаж для кращої передачі важливості проступку директора, а також детальності інспекції. До речі, до інспекторів теж жодних претензій не маю. Все було швидко, культурно, доброзичливо і спокійно. Історія не за них, це окрема глиба.
Так от, за мною до каси пристроївся незнайомий чоловік, із тих, хто любить близько за спиною ставати. Не те, щоб зовсім дихав у потилицю, але все ж явно в межах моєї приватної бульбашки комфорту, в такому радянському інтимі. Пані у касі розпитувала різні деталі щодо платежу: податковий номер, адреса платника, чи згадувати у призначенні організацію… Так що незайомець за спиною знав про справу достатньо, аби продати дані якимось аферистам із кол-центрами, що обдзвонюють марнославних директорів і продають їм по п’ятнадцять-двадцять, а то і сто тисяч всілякі там винагороди золоті фортуни чи квитки на театральні вистави поряд з президентом чи прем’єром, де, ніби то, можна обтяпати різні справи і отримати привілей давати відкати на надвисокому рівні. Але так як такі дані ніхто вроздріб не купує, той пан, а точніше скажу, товариш (потім зрозумієте чому), вирішив виригнути мені в очі щойно спечену на їх основі істину. Дістав він її із самого свого нутра, що було помітним із вогників в очах та нестримної єхидної усмішки, такої, яка була на портреті леніна в класній кімнаті першого “г” вісімнадцятої школи, в якій я мав і щастя, але більше таки нещастя, вчитися десять довгих років.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Каже він: “Так то може тому у нас такі проблеми у державі, бо директорів тільки на триста сорок гривень штрафують, га?” Я зазвичай намагаюся оминати комфліктні ситуації, особливо передбачаючи безрезультатність їх розв’язки, але цього разу відповів: “А може у нас проблеми через те, що тих директорів, які ще намагаються вести якісь справи і наймати працівників на роботу, ще й перевіряють і штрафують?”. На що він: “Так, якщо з такого боку подивитися, але я не такому боці! Якби з того директора не триста сорок гривень, а триста сорок тисяч доларів здерли, от тоді би він і зарплати нормальні платив би, ги-ги!” А я додав: “А якби ще ті триста сорок тисяч доларів прямо вам дали в руки, то взагалі би було супер справедливо, чи не так?”. Він слюну проковтнув, мабуть уявив на мить, як йому дають акуратно заклеєні пачки тридцять чотири пачки, в кожній по десять тисяч зелених, а навпроти директор, нещасний, хникає на колінах… “Так і треба тобі, експлуататор, капіталіст, американський шпіон, враг народа!” — і ногою його в пику, звідти юшка, він на землю, тоді копати в живіт, в живіт, поки не здохне, собака…
Потім спам’ятався: “Та ні, я не такий, я теж підприємець”. Мене просто ошелешило нове відкриття: підприємці можуть бути не лише корупціонерами, а ще й соціалістами. Я йому тоді: “То ж я не сумніваюся, що ви платите своїм робітникам дуже високу зарплату, чи вас теж треба на кількасот тисяч доларів оштрафувати? Як ви взагалі можете бути на стороні мстивих здирників, коли ви самі підприємець? Ви ж не комуняка якийсь, не пиячина? Ви не знаєте суті справи, а просто впиваєтеся думкою про те, що когось, хто уявно може бути багатшим і розумнішим за вас, суворо покарають, і неважливо за що взагалі, головне покарати!?”. Він обернувся від мене до каси і, вже не в силах стримувати свій російський акцент, на суржику сказав “за квартіру заплатить нада мені, дєвушка”…
Ці думки, цей менталітет залягає настільки глибоко, що політики сторіччями користуються ним і сидять, як на віслюках, на плечах таких людей і дивляться, що б іще відібрати у тих, хто не дає на собі їздити. А ті, напівголодні, беззубі та в подертюхах, спітнілі, тішаться: “а во, дивись, во вони, налітай, бери, жери”… Самим нічого не попадає, тільки крихти, аби не вмерти, але зате як приємно дивитися як в когось відбирають! Це все прикрито всілякими гуманними лозунгами і брехливими балачками про захист і безпеку.
Отакий то соціалізм в дії. Я вийшов з того банку, сів до своєї “нерадянської” машини і поїхав взяти бургери на обід, чим ще раз довів свою антикомуністичну позицію…
