Без перебільшення, справжньою сенсацією, несподіваним науковим відкриттям для багатьох присутніх на недавній презентації, 17 травня, стало попереднє прочитання нової книги – «Історична Волинь» (Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого). Це ошатне, розкішне видання – плід майже 25-річної, титанічної праці відомого в усій Україні та далеко за її межами 61-літнього кременецького науковця, кандидата історичних наук, доцента кафедри суспільних дисциплін Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Т. Г. Шевченка, вченого секретаря Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника та наукового співробітника Кременецького краєзнавчого музею Володимира СОБЧУКА.
– Ця книга, обсягом понад 300 сторінок, присвячена Волині – розлогому історичному краєві Центрально-Східної Європи, котрий охоплює північний захід України та суміжні з ним споконвічні українські землі на сході нинішньої Польщі й південному заході сучасної Білорусі. Соціокультурне обличчя згаданих просторів значною мірою зумовлене закарбованим у пам’яті населення тривалим їх перебуванням у минулому в генетично взаємопов’язаних територіальних утвореннях політичного характеру – князівствах, землях, воєводствах, губерніях тощо, — захопливо й, водночас, невимушено як фаховий історик-дослідник та невтомний краєзнавець розповідає Володимир Дмитрович Собчук. – Моя праця становить спробу поглянути на Волинь у регіональному та локальному вимірах української минувшини. В ній ідеться про формування території цього історичного краю Центрально-Східної Європи, наймогутнішу з розташованих тут середньовічних твердинь, володіння низки аристократичних родів, окремі аспекти функціонування двох великих осередків культурного життя, одну з помітних свого часу етноконфесійних спільнот та поміщиків і селян групи взаємопов’язаних поселень.
Перегляньте також:
- Новий СТАЛКЕР? Та ні! Нова базова військова підготовка
- Тернополяни, вчасно передайте показники газу — зверніть увагу на особовий рахунок
Простори, котрі входили до більшості перелічених вище структур, у моїй книзі розглянуті як ядро цього просторово-часового явища, а те, що належало тільки до окремих із них, — висвітлено як периферію. Ті сегменти останньої, доля котрих протягом тривалого часу розходилися з долею основної території, трактую як історичні підкраї з власними назвами (Підляшшя, Берестейщина, Холмщина, Галицька Волинь).
Минуле Волині позначене інтенсивними процесами суспільного життя в усіх його проявах, тут найраніше зародилася й найдовше існувала середньовічна Українська державність, зав’язалися латифундії впливових свого часу кланів магнатерії, раніше розпочалися й швидше протікали ранні урбанізаційні та інші модернізаційні процеси, діяли великі релігійні та культурно-освітні осередки, окремі з котрих не лише дожили до наших днів, але й досить помітні на сучасній мапі.
В основі моїх вісьмох нарисів, за винятком першого, лежать істотно оновлені, а подекуди й докорінно перероблені статті, опубліковані впродовж останніх кільканадцяти літ. Пропоновані увазі читачів сюжети я розробляв на основі літописів та хронік, книг Литовської й Коронної метрик та повітових адміністративно-судових установ Волині, матеріалів монастирських і родових архівів, розмаїтих описово-статистичних джерел, старовинних картографічних видань та численних праць вітчизняних і зарубіжних учених різних поколінь.
У посторінкових посиланнях усі використані в книжці збірки рукописів, публікації джерел, картографічні видання та дослідження вказані в скороченому вигляді; їх повні назви читач знайде в прикінцевому списку джерел. Розташований після нього географічний покажчик містить відсилання до сторінок, на котрих згадані ті чи інші назви, й локалізацію старовинних поселень на сучасній мапі.
Матеріали, на котрі спирається книжка, були зібрані по численних архівах, бібліотеках та музеях Кременця, Тернополя, Луцька, Рівного, Житомира, Львова, Києва, Варшави, Кракова, Вільнюса, Москви. В процесі роботи над ними працівники відповідних установ завжди йшли мені назустріч. Мене підтримували професор Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко, професор Львівського національного університету імені І. Франка Микола Крикун, голова Наукового Товариства імені Т. Шевченка професор Олег Купчинський, директор Центрального історичного архіву України у Львові професор Орест Мацюк, директор Інституту українознавства НАН України академік Ярослав Ісаєвич, професори Варшавського університету Станіслав Маковський та Анджей Закшевський,
Мою пошукову роботу в архівах і бібліотеках Республіки Польща забезпечували польська Каса імені Юзефа Мяновського та Польський комітет у справах ЮНЕСКО. Виходові цієї книги у світ активно сприяв директор Кременецько-Почаївського ДІАЗу Вадим Микулич. Тож я уклінно вдячний усім згадуваним вище добрим людям (частини з них, на жаль, уже немає серед нас…) та інституціям за надану мені допомогу. А особлива подяка – моїй родині: мамі, дружині Лесі, синові, бо саме за їх рахунок було витрачено час, котрий пішов на написання цієї книги…
– Попередня грунтовна наукова, історична книга авторства Володимира Собчука мала назву «Від коріння до крони», — розпочав презентацію кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Кременецької ОГПА імені Т. Шевченка Олександр Соловей. – І ось тепер побачило світ нове видання – «Історична Волинь», котре розповідає, уточнює нашу минувшину та, відповідно до нових історичних віянь у науці, в просторовому й часовому вимірах зосереджує увагу на таких важливих моментах, котрі зацікавлюють не лише науковців, викладачів, учителів, студентів та учнів, але й усіх шанувальників історії України. Бо це – унікальний історичний літопис, наукова розвідка, котра описує події із ІХ до першої третини ХІХ століття, історичне видання енциклопедичного характеру щодо уточнення дат, фактів, подій, меж Волині, її малої історії, котре подає поземельні описи землеволодінь та маєтків магнатів, поміщиків, аристократичних родин і монастирів. Структура книги вибудувана в хронологічному порядку, вона розпочинається в регіональному вимірі історії, а завершується в локальних обширах подій минувшини нашого Волинського краю. В цьому полягають результати наукових пошуків та відкриттів шанованого в Україні й за кордоном українського вченого.
Наш славний колега-учений Володимир Дмитрович Собчук народився 6 березня 1956 року в історичному, стравинному селі Лідихові Кременецького району – це колиска його дитинства, залюбленості в отчу минувшину рідного краю, котра стала відправною точкою його прийдешніх пошукових старань. Адже згодом дороговказом для молодого історика були архіографічні й картографічні матеріали, бо під час навчання в Кам’янець-Подільському педінституті імені І. Огієнка, на історичному факультеті, Володимир іще студентом брав участь в археологічних розкопуваннях. І вже тоді в ньому посилилося бажання ставати постійним, допитливим учасником студентських археологічних конференцій, аби неодмінно вирости у фахового історика. А згодом були його плідна вчительська робота, праця в Кременецькому краєзнавчому музеї, педагогічна, викладацька робота в колишньому Кременецькому педучилищі, пошукова праця в архівах, закінчення Київської вищої партійної школи, захист кандидатської дисертації, а вже потім – непереборний, невгамовний інтерес до історично-дослідницької, пошукової роботи в царині історії й краєзнавства, котрі й стали основою в науковій діяльності В. Собчука. Він 15 років тому (у 1997-му) переступив поріг Кременецького навчального закладу. І, звісно, прийшов той час, коли Володимир Дмитрович ставив на ноги наш кременецький виш, коли потрібно було формувати наукові кадри, створювати свою кафедру суспільних дисциплін, де невдовзі вчений, фахівець у галузі соціальної історії, зокрема історії генеалогії України, історичної географії та історії культури, дослідник, педагог, наукові проекти та пошуки якого підтримував і Фонд Д. Сороса, Заслужений працівник сфери послуг України й написав та захистив власну кандитатську дисертацію, приурочену шляхті Волині ХV – ХVІІ століть…
– Ця моя книга – не монографія, а специфічний жанр – збірник наукових нарисів, дослідницьких статтей, котрі я писав упродовж кількадесяти років, у різні часи, – поділився у своєму виступі Володимир Собчук. – Практично всі складові мого нового видання вже колись були надруковані як наукові статті, розвідки, нариси в наукових збірниках, історичних журналах. Але коли я готував нинішній, остаточний варіант цієї книги, то все напрацьоване раніше переробив, доопрацював, виправив, сконденсував, тобто, фактично, перед вами – нові дослідницькі сюжети, вісім нарисів, один із котрих стосується всієї історичної регіональної території Волині, а решта зосереджені на більш локальних подіях, фактах, особах, які мають стосунок до міст Кременець і Почаїв та в тому числі й мого рідного села Лідихова. Це в останньому моєму нарисі написано про селян та поміщиків Лідихова першої третини ХV – XІХ століття. Адже колись, іще будучи школярем, я часто відвідував Лідихівський храм Святого Миколая, найстарішу в Кременецькому районі церковну споруду, котра, мабуть, така сама давня, як і Свято-Миколаївський собор у Кременці: бо цей храм у Лідихові – церковна споруда кінця XVI – початку XVII століття. Й ось там, у цій святині-обителі, наполовину мурованій та наполовину дерев’яній, одного разу, ще будучи юнаком, учнем 8-9-го класів (50 (!) років тому), на невеличкому горищі, де тодішній старенький священик отець Миколай зберігав сіно для своєї корови, котру він утримував, я й знайшов свого часу викинуті папери із колишнього церковного архіву, котрі не згоріли у вогні, хоча могли бути спалені в жертовнику… На щастя, вони дивом уціліли ще після Першої світової війни, і я при світлі свічки в руках згаданого настоятеля храму відібрав та згодом зберіг значну частину всього цінного із тих записів і документів минулих часів. Й ось серед них виявилася низка дуже цікавих, у певному сенсі унікальних документів, у тому числі ті, котрі в давніх архівах свого часу не зберігали, бо вони були короткочасної тривалості. Але це були документи, дозволи, котрі в першій половині ХІХ століття приносили лідихівські селяни від своїх 12-ох поміщиків (із поміщицькими печатками), бо село тоді було поділене на 12 частин: це – спеціальні розписки, які записував сільський дяк, бо селяни в ті часи були неписьменними, і відтак ставили замість підписів лише хрестики. Згадані дозволи були необхідні селянам для того, щоб священик їх обвінчав у церкві. Адже, як з’ясувалося, шлюби були змішані: одна людина була за віросповіданням православною, а інша – римо-католиком. І католики мусили давати священикові згадані розписки про те, що їх майбутні діти будуть виховані в православному обряді та віруванні. Протягом тривалого часу я зберігав ці папери, та до них, як мовиться, не доходили руки, але настала пора, коли я збагнув, що ці документи треба якось оприлюднити, бо в іншому разі втрачався сенс їх зберігання. Ось я і написав такий спеціальний нарис про лідихівських поміщиків та селян, про походження села й землевласників, звідки вони походили, та додав до цієї праці низку віднайдених колись документів, а також матеріали з Тернопільського й Київського державних архівів. Інший нарис я написав, а потім переробив, – це про Почаївський монастир, але під кутом зору його ролі в розвитку освіти, книгодрукування. Він і Почаївська Лавра відіграли колосальну роль у розвитку освіти України, її культури та книговидання.
Але десь на початку 90-их років минулого століття до нашого села Лідихова приїхав чоловік, який назвався професором Карком зі США, і попрохав, щоб хтось написав нарис про заклади, де навчався мій земляк, тобто про Лідихів, Почаїв, Броди. Гість-іноземець звернувся до мого колишнього вчителя Нестора Петровського, який і сформував у моєму серці великий інтерес до історії. Тож мій педагог порадив звернутися до мене з приводу написання цього вкрай необхідного нарису, і ми зустрілися з тим американцем. Цей добрий чоловік дав мені 100 доларів США, а на той час це були досить великі гроші, навіть більші, ніж вони вартують нині… Я таки виконав замовлення професора Карка. Проте ці американські гроші я тоді не витратив, зберіг. І так сталося, що приблизно через рік-два після того, моя мама мала перенести операцію на онко в Тернополі (їй було тоді стільки років, скільки мені є зараз), і я був вимушений поїхати з нею в обласний центр, щоб у період безгрошів’я підтримати її й якось допомогти в лікуванні. До речі, я ніколи не давав нікому хабаря та ніколи сам ні в кого не брав його… Але того разу, в такий відповідальний момент, я, через вичерпання вдома грошових заощаджень, вирішив покласти ті рятівні 100 доларів у конверт та наважився віддати їх головному лікареві-хірургові, який саме мав зробити моїй матері операцію. Як не дивно, але той добрий медик із азербайджанським прізвищем Бабанли так і не взяв у мене конверта з доларами в онкодиспансері, спростувавши легенди про нібито велику любов кавказців до грошей. Лікар лише спокійно мовив до мене: «Заберіть… Заберіть, бо ображуся…»
І ця обставина в моєму житті, оті долари, якось дивовижним чином посприяли мені на початку наукової кар’єри, тому вважаю, що згаданий нарис мені найкраще вдався, ставши свого роду перепусткою в історичну науку, успішним прологом до моєї нинішньої дослідницької діяльності.
А мій нарис про освітні заклади в Почаївській Лаврі починається від самої появи тамтешнього монастиря, на основі історичних документів із кінця XVII століття до середини 20-их років ХХ віку… Далі в нарисах іде місто Кременець, кінця ХVІІІ – початку й середини XIX століття. Свого часу ми провели в Кременці наукову конференцію, приурочену 200-літтю із часу заснування нашого навчального закладу, і тоді постало запитання, хто ж має написати історичний нарис про ті навчальні заклади, котрі залишилися від періоду Волинських Афін? Доля розпорядилася так, що саме мені довелося взятися за написання згаданого нарису, і тепер він є, докорінно перероблений, розширений. Тому, вважаю, ця наукова праця має становити інтерес для мешканців та гостей нашого старовинного міста Кременця, оскільки тут цікаво описано про все: і про владні органи, і про релігійні осередки, і про цехові (ремісничі) об’єднання, і про навчальні заклади, і про вуличну мережу, котрі були в ті давні часи. І що важливо: я наголошую шанувальникам історії на одній захопливій сторінці історії Кременця, котра не те, що була призабута, а просто, скажімо так, донедавна була невідома. Тож, у певному сенсі, відтак я повноправно вважаю себе першовідкривачем: маю на увазі ту відому Братську школу та монастир отців-василіян, котрі діяли в нас у Кременці в XVII-XVIII століттях; Волинські гімназію та ліцей першої третини ХІХ віку. А також, як виявилося, була ще й Окружна Волинська школа, котра плідно діяла в 1770-их роках і котра стала свого роду епіцентром-каталізатором формування освітньо-наукового осердя Кременця, власне, як провідного духовно-просвітницького центру, вогнища регіонального рівня в тодішній Правобережній Україні. Я ці історичні матеріали віднайшов та виділив у своїй новій книзі окремим пунктом. Адже ми тільки уривками, побіжно знаємо з праць польських дослідників, які тільки спромоглися написати, що батько поета-романтика Юліуша Словацького – Евзебіуш – десь тільки навчався у Кременці. А я таки докопався до першоджерел і достеменно встановив на основі архівних матеріалів відомості з біографії тата письменника і драматурга (уродженця нашого волинського міста), який насправді здобував освіту в згаданій вище Окружній Волинській школі, й як один із її найкращих випускників, учень 5-го класу Евзебіуш Словацький навіть отримав «срібну» медаль за спеціальні кошти короля Польщі…
Читайте також
Вельми цікавим є й єврейський сюжет про період існування синів і дочок Давидових у Кременці: це – цілий, іще невивчений глибоко жидівський континент, континент у цій нашій частині Центрально-Східної Європи, це надто цінні історичні відомості, котрі, на жаль, несправедливо призабуті!.. Ми в сьогоденні чомусь більше цікавимося історією етрусків, інших давніх культур. Одначе, разом із тим, поряд із нами стільки невивчених міжнаціональних контактів-взаємин із нашими предками, кременчанами, русинами, волинянами, українцями. Бо поруч із нашими пращурами впродовж багатьох віків існувала дуже потужна, багатюща єврейська культура, від котрої, значною мірою, походить і наша, християнська культура… На жаль, в Україні на сьогодні можна придбати в книгарнях чи прочитати в бібліотеках лише декілька книжок про історичні відносини та взаємовплив української й єврейської культур, про саме цей бік нашого минулого. А ось у тій же Польщі, в книжкових магазинах, є змога купити набагато більше різної літератури на цю ж незглибиму тему єврейства, його культури на польських землях, книгами про котру заставлені тамтешні цілі шафи й полиці книгарень… Тому в моїй книзі окремий нарис, присвячений цій темі, він є більш статистично-описового характеру, проурочений саме тим єврейським ареалам старовинного міста Кременця та в інших містечках у межах колишнього Кременецького повіту й Волинської губернії (тобто в нинішній північній частині Тернопільської області)…
Крім того, В. Собчук включив до своєї книги низку дуже цікавих матеріалів із історії, з архіву руських (українських) князів, магнатів, шляхтичів Василя та Костянтина Острозьких, некоронованих королів України, як про них писали історики, про найзаможніших людей Речі Посполитої, багатших за польського короля. Вони, порахувавши свої маєтки, налічували у власності 900 (!) міст і сіл, а також ці князі називалися Рюриковичами, вважаючи себе нащадками київського князя Володимира Великого. Хоча сучасні історики сумніваються в цьому, і відтак досі тривають дискусії щодо справжнього походження династії князів Острозьких. І проблема полягає в тому, що архів Острозьких втрачено (це щось на кшталт бібліотеки Ярослава Мудрого), бо у товщі віків його не зберегли, за невеличким винятком не пропали у вирі століть окремі головні документи Острозьких, і вони добре відомі науці… Тобто розраховувати на те, що ще щось віднайдемо з масиву архіву Острозьких, аж ніяк не випадає… Проте збережені архіви інших магнатських, аристократичних родів, родин, і вони містять колосальні історичні матеріали, котрі проливають світло на історію нашого регіону в цілому й не тільки України, та й не лише її. А ось елементи архіву Острозьких частково віднайдено в Литовській метриці, а це — державний архів Великого Князівства Литовського: отож в одному з томів описів було знайдено (а там їх є загалом аж 700 (!)) два переліки документів періоду князів Острозьких станом лише на 1542 рік…
– Я їх віднайшов, – каже В. Собчук, – вивчив, розшифрував, потім написав статтю із цього приводу, зокрема про ретельно опубліковану боротьбу-суперечку представників династії Острозьких за спадщину…
Із черговим науковим доробком автора книги, який не просто цікаво, захопливо викладає наукові, історичні факти, а смакує ними, привітала й Галина Синьківська, кандидат історичних наук, доцент кафедри української філології та суспільних дисциплін.
– Сучасні тенденції історіографічних досліджень дедалі більше відходять від так званих застарілих… підходів до висвітлення історії, котрі були характерні для історичної епохи ХІХ-ХХ століть. У нинішньому новітньому часі на передній план виступають дослідження, спрямовані на ті об’єкти, котрі були поза увагою істориків, скажімо так, навіть до середини 60-их років ХХ століття. Насамперед, такі дослідження просуваються в річищі дослідження рідної, локальної історії, краєзнавчої, і такий напрямок історії виник у тих же 60-их роках минулого віку. В науковому просторі місцева історія користувалася певною популярністю, здебільшого в ХІХ столітті відбувалося накопичення історичного, фактичного матеріалу. В радянський період історичному краєзнавству теж приділяли деяку увагу, але воно перебувало під впливом комуністичного ідеологічного компоненту колишнього СССР, оскільки регіональну історію здебільшого тенденційно розглядали як лише історію боротьби класів, станів, верств. І «яскравим» прикладом цього я б назвав «Історію міст і сіл УРСР»… Сучасна ж українська історіографія, на щастя, відходить від віджилої радянської концепції історієписання і нині перебуває в пошуку власних варіантів напрацювання нових теоретичних та практичних моделей, методик написання історії. Тому хочу зазначити, що наукова праця Володимира Собчука, без сумніву, перебуває в авангарді цього позитивного процесу, є одним із його локомотивів. Вона відзначається великою цілеспрямованістю в руслі регіональної й локальної історії, вирізняючись скрупульозним дослідженням джерельної бази, великою кількістю опублікованих та вперше введених у науковий обіг архівних документів і головне – виваженістю, грунтовністю трактування історичних подій та фактів. Нещодавно Володимир Дмитрович зацитував для мене вислів одного поважного науковця про те, що нині історики поділяються на дві групи: на тих дослідників, які генерують ідеї, але їм не вистачає скрупульозності та витримки для того, щоб ці ідеї підтвердити, і на тих, хто є надзвичайно уважним до деталей, і тому вони формують обличчя сучасної історичної науки. Тож я хочу сказати, що шановний Володимир Собчук є тим діяльним ученим, який являє собою вдалий симбіоз оцих двох вище згаданих типів науковців. Бо, саме завдяки його старанням, пошукам, локальна історична наука стала потужним історичним напрямком, прогресивним явищем, але аж ніяк уже не є провінційною ланкою, як про це колись достатньо саркастично казали деякі науковці радянського періоду, — підкреслив у власній короткій привітальній доповіді – позитивному відзиві про наукову працю свого старшого колеги Володимира Собчука і завідувач наукового відділу Кременецько-Почаївського ДІАЗу Віталій Галішевський.
Наче усна рецензія на книгу Володимира Собчука прозвучав палкий, патріотичний, але від цього не менш аналітичний виступ-відгук Валерія Левченка, громадського діяча, позаштатного радника Кременецького міського голови:
– Я вважаю, що видання цієї книги є знаковою подією не лише кременецького, тернопільського, але й загалом українського краєзнавства, нашої вітчизняної історичної науки загалом. На мою приватну думку, Володимир Собчук упевнено започатковує новітній відхід від антинаукової, візантійської, а отже, проросійської історіографії, він починає одним із перших вводити в сучасний український науковий обіг європейські хроніки, котрі, в принципі, були нам відомі протягом декількох століть, але в силу певних ідеологічних міркувань, засад-перешкод їх упереджено не використовували за часів Російської царської імперії та в радянський період. І, на жаль, нині їх поки що не використовують повною мірою, оскільки вони ще не стали теоретичним підгрунтям сучасної української наукової, суспільної думки. Власне, через це ми маємо надзвичайно великі проблеми на шляху до творення сучасної української держави. За слушним висновком відомої письменниці Оксани Забужко, зараз до керма нашої держави прийшла нібито нова генерація людей, яка не може дати цьому раду… А не спромагається тому, що вона насправді не знає нашої національної історії, культури, котрі мали б бути викладені на справжніх наукових засадах, які відповідають історичній правді. Історія – річ дуже жорстка, прагматична та конкретна. І те, що Володимир Собчук повертає нас до нашої істинної історії, то ця книга є свого роду маркером, дороговказом не лише для українських науковців, але й для керівників та працівників органів місцевої влади й самоврядування, державних службовців, депутатів рад усіх рівнів й аж до Верховної Ради України, керівників та працівників різних ЗМІ, які, здебільшого, на жаль, не знають нашої правдивої української історії… Натомість вони з екранів телевізорів та з високих трибун розповідають нам неправду, нісенітниці про нашу вітчизняну минувшину, наслідком чого і є наші нинішні надскладні воєнно-політичні, суспільно-політичні та соціально-економічні проблеми…
Тому ця нова книга В. Собчука є непересічним доказом того, що 1200 років історії, протягом котрих відома Волинь, – це історія боротьби, історія певного співвідношення сил країни, людей, політичних груп. Історія твориться, формуються наші державні межі, межі регіону, межі області, й аж ніяк не довільно, як декому може здаватися чи комусь якось хочеться, або начебто про щось можна домовитися на якійсь там конференції… Насправді ж, є жорстка правда історії про те, що існують певні співвідношення сил на даному етапі, й саме вони визначають ці кордони, межі. Й ось саме тому, на мою думку, такою надто цінною є згадана книга, оскільки вона спрямовує нас до тверезого розуміння, усвідомлення тих проблем, подій, котрі відбувалися на наших теренах колись і відбуваються тепер. Так, В. Собчук пише складно, важко, але – фундаментально. І те, що ми нині говоримо про історію у глобальному вимірі, то вона завжди була епохальною, вагомою складовою європейської наукової думки, котру, до речі, принесли із собою отці-єзуїти, які й започаткували в нашому місті єзуїтський колегіум. А знання глобальної історії допомагає нам збагнути перебіг сьогочасних глобальних соціально-історичних процесів. Якщо ж говорити про ці історичні засадничі речі, про котрі написав у своїй праці Володимир Дмитрович, в її 1-му розділі під назвою «Історична Волинь. Динаміка територій», то дуже тішить те, що він відкрив для всіх, для нас таку історичну, дуже цікаву й важливу пам’ятку історії, наше первісне джерело, як «Хронограф Баварський», – писемне джерело, котре було створене ще в приблизно першій половині ІХ століття і в котрому вперше використано термін «Волинь». Тобто один із висновків, на котрі я раджу звернути увагу читачам у книзі В. Собчука: Волинь – це один із наріжних каменів Української державності. Як пише автор, саме тут почала формуватися Українська державність, і це насправді так було та записано в анналах нашої предковічної історії! Й ось дізнаємося, що 1200 чи майже 1300 (!) років тому в Європі була відома територіально-політична спільнота – Волинь! Важливе значення має те, що ми, тобто наші пращури, саме тут почали формувати засади Української держави приблизно в той самий час, коли варяги-нормани прибули до Києва… Древні волиняни на своїх теренах уже тоді мали власну державу, споконвічні державні інституції, і вони не дуже-то й просто сприймали та без великого захвату те, що варяги були запрошені в Русь-Україну… Хоча загалом іще невідомо, варягів запросили на наші спільні Руські землі чи вони їх завоювали… Але я знову ж таки відсилаю вас до книги «Історична Волинь», у котрій написана історія давньоруського Кременця і Кременецького замку. Бо, за європейськими, польськими історичними дослідженнями XVIII та наступного століття, існування Кременецького замку було пов’язане з тим, що наші пращури – дуліби, а пізніше волиняни – вели непримиренну боротьбу з норманами-варягами… Іншими словами, якщо ми говоримо, що наші предки понад тисячу років тому воювали із зайдами зі Скандинавії, то це і є наше дуже глибоке коріння, витоки зародження національної боротьби на кшталт УПА. І тому можна стверджувати, що для древньоволинського Кременця, як це не дивно й цікаво, Київ не був матір’ю городів руських, волинських… Тому, що, як пише «Хронограф Баварський», на початку чи в першій половині ІХ століття в Європі й у Німеччині зокрема вже було відомо про те, що на Волині існувало 70 (!) міст. А якщо брати до уваги, враховувати й бужан, які також були волинянами, то ми мали на своїх теренах близько 300 (!) міст, тобто ми не були забитими, відсталими людьми, і тому не зовсім правильно казати, що до нас припливли з Півночі нормани, аби започаткувати-збудувати нам державу, через те, що в нас буцімто не було тут ладу… І те, що наші пращури-волиняни вже тоді мали власну, специфічну, самобутню соціо-культурну ідентичність, воно було підгрунтям того, як зазначали багато істориків-дослідників, що суспільно-політичні відносини ранньо-феодальної Волині відповідали європейським цивілізаційним засадам середньовіччя, докорінно чи великою мірою відрізняючись від тих усталених, але відсталих форм суспільно-громадського устрою, відносин, котрі панували в ті часи у Києві… Кам’яні будови, фортеці, оборонні споруди в Кременці ще в Х (!) столітті мурували з каменю, чого тоді ще не було в Києві, де фортечні мури та всі оборонні об’єкти зводили з дерева… Стосунки політичні, соціальні, майнові, релігійні, організація військової справи на теренах древньої Волині значною мірою відповідали тим традиціям, тим цивілізаційним засадам, ціннісним характеристикам, звичаям, котрі вже тоді були й у Європі, але які й не утвердилися в Києві, котрих відтак згодом не було в Московії, колишньому СССР та тією чи іншою мірою й дотепер немає в нашій нинішній Україні… Книга В. Собчука перегукується із західноєвропейською історіографічною моделлю-концепцією, зокрема щодо потужного представлення жидівської громади в соціальному, суспільному, духовно-культурному й економічному житті старовинного Кременця…
Прикметно, що, за фаховими висновками автора праці, випливає такий доказ: іще на початку минулого століття терени сучасної Білорусі населяли українці, що доводить твердження, що в середновічні часи це були наші споконвічні українські території, зокрема Берестя (нинішнє білоруське місто Брест)…
Якщо ж говорити про організацію суспільного, адміністративно-територіального устрою, про що зараз точиться багато розмов та дискусій, тобто, яка в нас буде громада, територія, повіт чи район, — то це перегукується із західноєвропейською історіографічною суспільно-політичною думкою, приблизно такий підхід є в класичному світовому бестселері Пола Джонса про історію євреїв, блискучий перехід-коментар до котрого й написав Володимир Собчук в «Історичній Волині»… Ми всі повинні розуміти, що навіть на стенді в нинішній Кременецькій педакадемії є фотографії викладачів колишнього Кременецького педінституту, серед яких є світлини професора Краєра й інших відомих у ті часи особистостей. Бо навіть я ще пам’ятаю зі свого дитинства, як єврейська кременецька спільнота була потужно представлена в усіх сферах життя Кременця…
Окремою канвою в своїй праці В. Собчук дуже гарно окреслив, провів тему про роль релігії, роль церковних, духовних інституцій у розвитку зокрема Кременця й Волині загалом. До слова, існує такий маловідомий факт, що в нашій окрузі, на наших кременецьких теренах діяло 5 (!) монастирів, а це свідчить про те, що старовинний Кременець – це непересічна місцина, зокрема в плані своєї особливої аури, духовної енергетики, адже просто так би тут монастирі в ті далекі часи не будували б… В. Собчук дуже толерантно пише про те, які саме це були монастирі, відходячи від класичної візантійської традиції-тези, що це мали б бути тільки православні обителі. А натомість об’єктивно твердить, що тоді монастирі зводили представники ордену отців-василіян (уніати, греко-католики), орденів отців-францисканів та домініканців, реформаційні релігійні громади. Я також підтримую думку, що ще потребує належного вивчення протестантська лінія в історії Кременця, бо лише в такому разі ми збагнемо, які саме дороговкази, «дорожня карта» нам потрібні на вимріяному шляху до об’єднаної Європи…
І ще дві невеличкі, актуальні ремарки від Валерія Левченка. Промовець-інтелектуал ствердив про те, що В. Собчук дуже правильно написав, що якраз на наших волинських землях у середньовічний період історії зароджувалися латифундії-магнетерії. І це свідчить про те, що сьогоднішній лемент, котрий здійняли навколо того, що в Україні нібито не можна впроваджувати ринок землі та відповідні товарно-грошові відносини, є антиісторичною, антинауковою тезою-дезою. Бо, як подибуємо в повернутих із забуття історичних хроніках, великі землеволодіння були історично створені саме тут, у нас, на теренах Волині, а ось на території Великопольщі їх не було ніколи. І неправдою, неправильним є твердження про те, що нині в Польщі є лише величезна кількість дрібних землевласників, адже там ніколи не було державної власності на землю, ніколи не було колгоспів. А натомість історичні відомості свідчать про те, що великі землеволодіння були притаманні саме нашій, волинській території, виходячи з природно-історичних обставин та інших засадничих речей, правил, котрі регламентують усі інші речі та принципи, в який саме спосіб має розбудовуватися, розвиватися, зокрема в Західній Україні, аграрний бізнес.
– Що ж до навчальних закладів, – зауважив Валерій Левченко, – то мені приємно сказати про те, що Володимир Собчук, нарешті, згадав у своїй книзі, що основи науки та освіти, підвалини європейської тенденції було закладено саме в Кременці, завдяки отцям-єзуїтам, їх чернечого Товариства Ісуса. Це колишнє приміщення спеціально збудували для колегіуму єзуїтів, у спеціальному місці. Й дослідник В. Собчук про це написав, що європейські науково-освітні традиції віддавна були присутні в Кременці й сформували наше історичне місто як центр науки, просвітництва західного взірця… До речі, саме отці-єзуїти заклали Кременецький ботанічний сад як аптечний сад Єзуїтського колегіуму (1754 р.), а вже згодом тут з’явився славнозвісний австрійський засновник ботсаду Віллібальд Бессер (1809 р.) і примножив стартові надбання ордену отців-єзуїтів та ірландського ботаніка-садівника Діонісія Міклера (Макклера) (1806 р.)… А Павел Гіжицький, монах, визначний католицький архітектор, 30 років жив у Кременці й проектував планування й контролював разом і з італійцем Паоло Фонтано хід будівництва розкішного в художньо-мистецькому стосунку комплексу Кременецького Єзуїтського колегіуму, де згодом навчалося понад 800 спудеїв… А вже значно пізніше, у XVIII столітті, на його базі було утворено польськомовний Кременецький ліцей, завдяки князеві Чарторийському, згідно з указом московського царя…
На завершення презентації виступив і знаний викладач філософії Кременецької ОГПА імені Т. Шевченка, редактор академічної газети «Замок» Анатолій Багнюк. Він, зокрема, привітавши свого колегу-викладача Володимира Собчука з черговим науковим набутком, не без гумору, по-дружньому зауважив, що маститий автор-науковець книги «Історична Волинь» уже роками є його чи не найшанованішим, найтолерантнішим і найцікавішим опонентом під час різноманітних культурологічних, історико-культурних, філологічних, засадничих наукових заходів, диспутів та дискусій:
– Володимир Собчук, – слушно наголосив А. Багнюк, — розпочав свою наукову, історично-краєзнавчу діяльність як напористий, наполегливий, цілеспрямований, молодий учений в епоху непростої наукової та творчої роботи, в добу початку українського національного віродження, за часів розквіту подвижницької праці світлої пам’яті визнаного провідного дослідника історії Кременеччини й пошуковця Гаврила Івановича Чернихівського. Але Володимир Собчук обрав свій науковий шлях пізнання минувшини й переосмислення сьогодення та впродовж понад двох десятиліть упевнено торував власну дорогу до фахових, інтелектуальних висот ученості, книжності. Зробив чимало наукових відкриттів у царині регіональної й локальної історії та на ниві краєзнавства. Він як послідовник наукової школи відомого професора, доктора історичних наук Наталії Яковенко (м. Київ) таки започаткував у Кременці свою особисту, локальну історичну школу. І хоча наразі першим та поки що останнім її послідовником є сам Володимир Собчук, таке вагоме досягнення, без сумніву, гідне високого визнання й подальшого дослідницького наслідування молодою когортою його учнів, студентів, майбутніх українських істориків. І тому хочеться побажати вельмишановному авторові-дослідникові, аби йому підкорювалися дедалі нові вершини книжництва, наукової історіографії, краєзнавчої пошуковості та аналітики, вченої мужності й життєвої мудрості!
Фото: Алла Ольшанська
Фото: Алла Ольшанська
Фото: Алла Ольшанська
Фото: Алла Ольшанська
Фото: Алла Ольшанська
