Живучи за 120 кілометрів від Львова, вперше я потрапив туди у віці десь 20 років – раніше якось не випадало нагоди. І мені одразу щось замуляло. Якось дуже було видно, що не Україна.
Все було дуже гарно – архітектура, атмосфера, фльор, мощений бруком – але мені воно було якесь таке трохи повите смутком, схожі відчуття я мав на старих польських та єврейських цвинтарях – де порослі мохом потріскані плити і написи на ідиші та латинкою навіювали думки про безслідно зниклих чужих мені людей.
Перегляньте також:
- Українська краса на службі перемоги: в Тернополі відбудеться благодійний захід «Традиції як тренд UA»
- Як потрапити в екіпаж танка “Leopard”
Я собі дав на спокій на довго років, але за останні роки випало прочитати багато мемуарних спогадів тогочасних львів’ян – спогади Станіслава Лема про своє львівське дитинство, Анжея Хцюка, історії про Шкотську кав’ярню та Атляс.
І цей смуток викристалізувався.
Читайте також
Про сучасний Рим жартують, що це студент, який показує туристам за гроші труп своєї бабці.
Це саме можна сказати і про сучасний Львів, лише з ремаркою, що показують труп чужої бабці.
Чужої. Ота вся атмосфера кінця 19-го та першої половини 20-го сторіччя, якою та щедро торгують зараз у Львові гуртом та вроздріб – вона не українська. Це справді прекрасний, зворушливий, дуже цікавий і неймовірно атмосферний світ, створений поляками, приправлений євреями і малеееенькою дрібкою українців.
Батяри, ґвара, кав’ярні, ґонор і жарти.Все польське. В Шкотській кав’ярні сиділи польский математик Стефан Банах і польський фізик Станіслав Улям. В мегапопулярному Атлясі пили та їли польські актори, поети, режисери, аферисти, письменники, художники. Творча еліта була небідною і творила атмосферу, яку ми не спроможні зараз відтворити, бо творчі у нас без гроша, а по рестораціях сидять безликі комерсанти, випадкові туристи і штучні діти заробітчан. І тому так нудно і найцікавіше відбувається в тарілці.
Тодішній Львів був без туристів – можете собі уявити кайф? Приїжджих було багато, бо це було крупне ділове місто, але вони всі приїжджали по справах і до міста ставились зовсім по іншому.
А українцям в тому місця практично не було.
Ні в ресторанах, ні в університетах, ні в культурі.
“Караїми, грані в тризуб” – цитує слова одного із своїх співвітчизників про українців Хцюк.
Ми були позбавлені права на Львів і лише довбані совіти змогли відібрати його у поляків.
І якось дотепер гірко на французів, котрі надали Польщі військову та дипломатичну підтримку і, спорядивши армію Галлера, фактично зруйнували ЗУНР та всі надії на незалежність.
З більше двох тисяч українських шкіл при Австро-Угорщині на Галичині залишилось десь зо три сотні. Решту ви знаєте.
Львів місто справді дуже кльовезне і славетне на весь світ.
Зрештою, самі поляки жартували про свою тогочасну Польщу, що вона як бублик – всередині порожньо, а все найцікавіше по краях.
І ми для Львова не спромоглись нічого кращого, як просто торгувати тою старою красою, як нелегальні бурштинові копачі з Полісся.
От тільки ніяк не можу позбутись відчуття, як з тої картинки про СССР, де заселялись нові жильці з периферії в красиву доглянуту квартиру. “Как хорошо, што прєжніх жильцов расстрєлялі”.
